Чарльз Мартин - Гора між нами

— Дай мені, будь ласка, руку — треба витягти її з рукава.

Ешлі повільно почала витягати руку. Обличчя кривилося від болю.

— До речі, звідки у мене така чудова кофтина?

— Я перевдяг тебе вчора. Твій одяг змок.

— Мені дуже подобався той бюстгальтер.

— Він отам, сохне, — махнув я кудись назад.

Про той поріз на руці вона й не здогадувалася:

— Це ж треба, а я і не бачила.

Я почав пояснювати їй дію тиску та холоду, а сам по черзі зав’язував вузлики. Вона розмовляла зі мною, але намагалася не дивитися, що я роблю.

— Тож, як думаєш, які в нас шанси?

— А ти полюбляєш усе в лоб казати, еге ж? — поцікавився я замість відповіді.

— Ну, а навіщо ходити околяса? Усі ці втішання не допоможуть нам швидше звідси забратися.

— Маєш рацію. Тоді в мене кілька питань: ти комусь повідомила, що сідаєш у літак?

Ешлі похитала головою.

— Не відправила нікому е-мейл? Не потелефонувала? Ніяк не сповістила?

Знов той самий жест.

— Тобто на планеті Земля жодна людина не знає, що ти сіла у приватний літак та спробувала дістатися Денвера?

Те саме.

— От і я нікому не повідомив.

— Господи… — Її голос зірвався на шепіт. — Усі гадають, що я в Солт-Лейк-Ситі. Принаймні ще вчора гадали… Зараз вони вже розуміють, що я зникла. Але ж де вони мене шукатимуть? Вони ж тільки знають, що я взяла ваучер у готель…

— А судячи зі слів Ґровера, я взагалі не можу знайти жодної причини сподіватися на те, що нас шукатимуть. Немає жодного документа стосовно нашого польоту — пілот не заповнював ніяких паперів, бо вони, за його словами, були не потрібні. І — ось ця частина подобається мені понад усе, — дві дорослі людини з вищою освітою сіли в літак, не сказавши про це жодній живій істоті. Ми зробили все, щоб цей політ наче й не існував.

Ешлі ошелешено дивилася на Ґровера.

— Але ж він таки існував… — Вона перевела погляд. — Я просто думала, що ми швиденько долетимо до Денвера… Втечемо від тієї бурі. У мене з’явиться двоє нових друзів. І я покваплюся далі у своїх справах…

— Ешлі, пробач мені, будь ласка, — урвав її я. — Знаю, що понад усе тобі хотілося б опинитися десь у манікюрному салоні або готуватися до передвесільної вечері.

— Не звинувачуй себе, — вона похитала головою. — Ти ж хотів як краще. Я була дуже рада, що ти запропонував мені полетіти. Звісно, не зараз, — вона окинула поглядом нашу «печеру» та лягла на свій мішок. — Ми з подругами планували їхати у спа на масаж. Чув про масаж гарячими камінцями? Ото на такий. А тепер замість гарячих камінців у мене крига. Й одна холодна каменюка, — кивнула вона в бік уламка скелі, на який я спирався. — Десь там зараз весільна сукня, яку нікому вдягти, та наречений, котрого ніхто не чекатиме біля вівтаря. Знаєш, скільки коштувала та сукня?

— Я певен, сукня нікуди не дінеться. І наречений теж, — я знову простягнув їй чашу з водою, і вона допила. Це вже сімсот мілілітрів. — Зараз твій гумор — це дар.

— А наскільки буде смішно, якщо я скажу, що хочу попісяти?

— Ну, насправді це добре. І не дуже добре водночас. — Я бачив, як вона лежить на мішку без жодної змоги поворухнутися.

— То як ми до цього поставимося?

— Треба придумати, як це владнати таким чином, щоб не тиснути на пошкоджену ногу. Господи, що завгодно віддав би зараз за катетер.

— Е, ні. Не треба отих штук. Терпіти їх не можу. Цей отвір загалом не призначений для того, щоб щось туди встромляти.

Я дістав з рюкзака одну зі своїх туристичних пляшок із широким горлом.

— Ну, тоді ось таким трибом.

— Що, просто отак?

— Ну, оскільки збігати за кущ ти не хочеш, то доведеться робити це тут. Я допоможу. — Я видобув свій швейцарський ніж. — Штани треба буде розрізати до стегна збоку, а під тобою я викопаю ямку для пляшки та своєї руки. Якось так. Відсунемо твою білизну — і попісяєш у пляшку.

— А я думала, гірше вже нікуди.

— Мені ще й доведеться перевірити кількість сечі та її колір.

— Колір?

— Чи немає крові. Бо якщо є, то імовірне пошкодження внутрішніх органів.

— Гадаєш, мені замало пошкоджень?

— Ну, я хочу точно знати, що їх немає.

Я розрізав штани та відсунув одяг убік. Спершись на здорову руку, Ешлі обережно підняла своє тіло.

— Кажи, коли можна, — глянула вона на мене.

Я підсунув пляшку та кивнув.

— Мабуть, це найпринизливіша мить у моєму житті.

— Якщо зважити, що я поєдную ортопедію та медицину катастроф, мені важко згадати день, коли мені не випадало роздивлятися чиюсь сечу. І ставити катетер.