Чарльз Мартин - Гора між нами

Коли літак загатився в якийсь камінь, стегнова кістка Ешлі не витримала удару. Може, саме цієї миті вона кричала. Усе стегно неабияк набрякло та стало вдвічі більшим. Штани щільно охоплювали ногу. Пощастило, що кістка не вийшла назовні. Треба вправити перелом, поки вона не прокинулась, але для цього мені знадобиться більше вільного простору. Тут же наразі як у апараті МРТ — навіть не повернутися. Я оглянув те, що залишилося від літака: по суті ми опинилися в такій собі печері зі снігу та уламків фюзеляжу. І це не так вже й кепсько, з одного боку. Силою удару літак встромило в сніг, а потім хурделиця ще й добряче затрусила нас згори. Може, звучить і не дуже добре, але завдяки цій сніговій ковдрі маємо тут температуру десь –2 °C, а це точно тепліше, аніж надворі. Крім того, сніг добре захищає нас від вітру. Плексигласовий дах, притрушений снігом, пропускає трохи світла, і зараз це мені допоможе.

Я почав розширювати простір, викопуючи додаткове місце у снігу для ноги Ешлі. Собака активно мені допомагав, нарізаючи кола. Потім він стрибнув на коліна Ґровера та спробував злизати сніг з його обличчя — мабуть, хотів спитати господаря, коли ж злітаємо. Руками копати я не міг, це стало зрозуміло майже одразу, тому, розгрібши трохи у Ґровера під ногами, знайшов пластикову планшетку. Документи я викинув, а планшетка стала непоганою лопатою. Робота йшла повільно, але мені вдалося викопати досить велику печеру — чи радше поличку, — куди я міг покласти Ешлі та вправити їй ногу.

Знявши спальник, я постелив його на сніг. Потім обережно трохи підняв дівчину та почав укладати на снігову поличку. Це неймовірно мене виснажило, і я притулився до сидіння Ґровера, намагаючись відсапнути. Дихати глибоко заважав гострий біль у грудях. На коліна стрибнув собака та лизнув мене в обличчя.

— Хлопчику, — прошепотів я, поплескавши його по спині. Ніяк не можу згадати ім’я.

На відпочинок мені знадобилося з півгодини. Я сів поруч та покликав Ешлі, але вона не відповіла. Добре, бо зараз буде боляче. Набагато гірше, ніж коли нога зламалася.

У пригоді став мій пасок. Я обмотав одним краєм щиколотку Ешлі, а другим — свій зап’ясток, щоб зручніше було тягти. Потім зняв свій лівий черевик та обережно сперся стопою між її ногами. Готово. Я натягнув пасок міцніше та схопився обіруч за її ногу, готуючись тягти. Раптом я відчув на своїй нозі її руку. Ешлі поглянула на мене з-під напівзаплющених повік, погладила мою стопу та прошепотіла:

— Давай, сильніше…

Я щосили потягнув за ногу, одночасно впираючись в неї своєю стопою та вигинаючи спину. Ешлі пронизав біль, її голова захилилася назад, з горла вирвався придушений крик — а тоді вона знепритомніла. Нога розслабилась, і я поклав її в природне положення та відпустив. Вона дещо провисла набік, лягаючи так само, як і здорова нога.

Узагалі в лікуванні переломів головне — повернути кістки в правильне положення і зафіксувати, аж поки кістка не зростеться. Завдання непросте. Я почав шукати, чим можна зафіксувати ногу. У мене над головою стирчали дві відламані стійки крила — десь до метра завдовжки та в палець завтовшки. Мабуть, їх переламало, коли відірвалося крило. Дещиця зусиль та часу — й ось маю дві металеві палиці.

Коли я йду в гори, то беру з собою завжди два ножі: швейцарський армійський ніж і простий невеличкий складаний ніж із одним лезом. Оскільки в аеропорту я проходив контроль, то обидва вони наразі в моєму рюкзакові, який я здавав у багаж. Рюкзак лежав за нашим сидінням — його добряче засипало снігом. Я побачив якусь його частину та почав розкопувати. Невдовзі з-під снігу з’явилася застібка, я засунув руку в кишеню та навпомацки знайшов ніж.

Це був мій швейцарський ніж із двома лезами. Я відкрив менше та розрізав штани Ешлі до стегна. Нога страшенно набрякла, а стегно вкривали майже чорні синці. Подекуди фіолетові. Зафіксувати ногу між стійками я вирішив ременями безпеки — вони були широкі та мали пряжку, за допомогою якої їх було зручно затягувати. Я зрізав ремені з нашого сидіння та надійно зафіксував ногу так, щоб жодна з пряжок не перетискала стегнову артерію, а ремені лежали рівно.

Ще я дістав з рюкзака свою футболку й розірвав її на дві ганчірки, які скрутив валиками та підклав під пряжку з обох боків. Таким чином я зміг тугіше затягти ремені, не перетискаючи артерію — нозі зараз потрібен добрий кровообіг.

Зрештою я мав іще раз завдати Ешлі неприємних відчуттів. Звісно, усе, що я робив раніше, важко назвати розслаблювальним масажем, але після всього цього мені довелось обкласти її стегно снігом. Наразі треба теж бути обережним, щоб зменшити набряк, але не дати загальній температурі тіла опуститися.