Чарльз Мартин - Гора між нами

— Важкоприступні місця.

— Дивилися фільм «Єремія Джонсон»? [13] Фільм 1972 року. Головний герой з рівнинних місцин іде в гори, де намагається вести життя, протилежне життю «цивілізованої людини».

— Один з моїх улюблених.

— Його знімали просто отут, — з усмішкою він показав униз.

— Що, правда?

— Щирісінька правда.

Літак почало відчутно кидати. Шлунок намагався вирватися на волю.

— Ґровере, а ви у парках розваг ніколи не каталися на таких атракціонах, що жбурляють людину в усі боки, але нікуди не їдуть?

— Катався. — Він сильно нахилив ручку штурвала до свого лівого коліна.

— Я називаю їх блювальними стільцями. У нас що, буде саме такий атракціон?

— Та ні. Швидше «американські гірки». Вам сподобається. — І він утупився у вікно.

Ми вчинили так само. З-під крісла знову виліз собака.

— У центральній частині масиву створили національний парк, тобто туди не можна дістатися ніяким моторним транспортом. Ця територія — радше Марс, аніж Земля, бо туди важко дістатись, а ще важче звідти вийти. Якщо пограбуєте банк, тікайте сюди, тут вас точно не знайдуть.

— Ділитеся досвідом? — засміялась Ешлі.

— Без адвоката не відповідатиму! — розсміявся чоловік і знов закашлявся.

— Ґровере! — погукав я.

— Що?

— А як далеко зараз видно?

— Гадаю, кілометрів на сто двадцять.

Озирнувшись, я не побачив на землі жодного вогника.

— Часто ви тут літали?

— Разів сто чи й більше.

— І могли б пролетіти навіть із заплющеними очима?

— Хтозна.

— Добре. Бо таке відчуття, що ми от-от почнемо дном торкатися цих шпилів.

— Та ні, до них метрів тридцять, — пожартував він. — Але якщо ви й далі так на них дивитиметеся, то ялинки почнуть вам очі колоти.

Ешлі засміялась, а Ґровер дістав з кишені коробочку антацидних [14] Антациди — група медичних препаратів для нейтралізації кислотності шлункового соку. льодяників, закинув до рота два та знов кашлянув. Іще за хвилину він прикрив рукою свій мікрофон і відригнув.

— Слухайте, Ґровере, я стосовно ваших проблем із серцем. Чи давно вже ви кашляєте та їсте антациди, як цукерки?

Він потягнув на себе ручку штурвала, і літак почав набирати висоту, злітаючи над плато між двома високими горами. Ліворуч у небі висів місяць, заливаючи своїм сяйвом світ, щільно вкритий білою ковдрою. Ґровер помовчав, а потім зауважив:

— Яка ж краса, еге ж?

— Просто нереальна, — погодилась Ешлі.

— Док, я минулого тижня був у свого кардіолога, — зрештою відповів Ґровер на моє запитання. — І він прописав мені ці льодяники.

— А кашель тоді вже був?

— Був. Саме через нього дружина й відрядила мене до лікаря.

— Вам зробили кардіограму?

— Так. Усе в нормі.

— Слухайте, я вам наполегливо радив би піти до нього знову. Може, нічого немає, але треба переконатися.

— Ви так думаєте?

— Нехай вас іще раз оглянуть, добре?

— Гаразд, док. Я дотримуюся простих правил у житті, й одне з них — роби свою справу. І я прислухаюся до людей, які знаються на власній справі.

— Обіцяєте, Ґровере? Ви сходите до лікаря?

— Завтра навряд чи матиму час, але до середини тижня вирвуся. Згодиться?

— Згодиться. Тільки обов’язково сходіть цього тижня.

— Ґровере, розкажіть про свою дружину, — урвала нас Ешлі.

Якийсь час він мовчав. Літак чітко обходив височенні гори, майже облизуючи схили.

— Дівчина з Середнього Заходу [15] До регіону під назвою Середній Захід входить 12 штатів, розташованих у північно-східній та на півночі центральної частини США. . Коли ми побрались, я не мав анічогісінько, крім кохання, мрій та пристрасті. Вона подарувала мені дітей. Не кинула мене, коли я втратив усе. Підтримала й була поруч. І вона — найвродливіша жінка на планеті. Нехай присутні леді не ображаються.

— У жодному разі. Яку пораду дасте жінці, що за сорок вісім годин має стати до вівтаря?

— Коли я прокидаюся вранці, вона тримає мене за руку. Я варю каву, а вона сідає поруч — так, щоб її коліна торкалися моїх. — Ґроверу подобалося розповідати, і ми просто йому не заважали. Хоча вибору в нас і не було. — Я не чекаю, що ви мене зрозумієте. Може, колись пізніше. Я вже давно одружений і багато чого пережив, але можу точно сказати: кохати когось із часом стає тільки цікавіше. Може, ви думаєте, що такому стариганові, як я, байдуже, коли вона заходить до спальні в нічній сорочці? Я вам скажу, не байдуже. І їй не однаково, — розсміявся він. — Так, може, вона вже не така завзята, як у двадцять років, може, десь під руками провисла шкіра, може, задок вже не такий пружний, може, з’явились якісь зморшки й мішки під очима, а трусики вже не такі крихітні, як були колись, — але і я вже не той красунчик з наших весільних фотографій. Я став сивим, зморщеним, повільним та засмаглим віддзеркаленням того хлопчини. Може, я кажу вичовганими фразами, але я пошлюбився з жінкою, яка мені підходить. Ми з нею — пазл із двох шматочків.