Чарльз Мартин - Гора між нами

— Ага.

Ґровер «помахав крилами» літака, очевидячки вихваляючись. Я зі страху вчепився в ручку над головою.

— Службу в армії брати до уваги?

— Без армії.

— Десь п’ятнадцять тисяч годин.

— А разом з армією? — Ешлі помітно заспокоїлася.

— Гадаю, до двадцяти.

Я відпустив ручку — пальці аж почервоніли від напруги.

— Ви як? Нормально? — весело спитав Ґровер.

Тут з-під його сидіння виліз пес, зручно влаштувався на колінах у свого господаря та почав роздивлятись нас через його плече. Енергії у цієї білки на стероїдах було хоч греблю гати — песик без упину крутився та щось там собі гарчав. Ноги по десять сантиметрів, зуби та хвіст — от і весь собака. Хоча поводився він так, наче вважав увесь літак за свою територію і навіть думки не припускав, що він тут не головний.

— Знайомтеся, це Танк — мій другий пілот.

— А в нього скільки годин у повітрі?

— Тисячі три чи чотири, — відповів Ґровер, хвильку поміркувавши.

Танк повернувся та почав уважно видивлятися щось попереду. Потім — вочевидь задоволений побаченим, — знову зник під сидінням.

Я трохи нахилився вперед, щоб роздивитися Ґроверові руки: великі, грубі, м’язисті, із сухою шкірою та великими суглобами. На пальці була потерта обручка: вона доволі вільно обіймала нижню частину пальця, але було зрозуміло, що через суглоб без мила її не зняти.

— А скільки ми летітимемо?

Він дістав з кишені срібного годинника та клацнув кришечкою (під нею була вицвіла фотографія вродливої жінки), потім поглянув на GPS і ще раз перевірив якісь прилади. Було видно, що він тут не новачок.

— Беручи до уваги боковий вітер, за дві години будемо на місці. — Він закрив годинника.

— Ґровере, а діти у вас є?

— П’ятеро. І тринадцятеро онуків.

— А ви часу не гаяли! — засміялась Ешлі.

— Аякже! Три сини та дві доньки. Наш молодший вже, мабуть, старший за вас. Бене, вам скільки років?

— Тридцять дев’ять.

— А вам, Ешлі?

— Хіба ви не знаєте, що не можна питати леді про її вік?

— Ну, не можна саджати двох людей на заднє сидіння цього літака, але я вже надто старий, щоб дотримуватися дурних правил. Та і вам там наче непогано.

— А чому не можна двох? — поцікавився я.

— Федеральна авіаційна агенція так вважає.

— Тож це виходить, я переступаю закон? — всміхнулась Ешлі.

— Спочатку треба розібратися, що таке закон, — буркнув Ґровер.

— Тобто зі злітної смуги ми підемо не у термінал, а до в’язниці?

Ґровер розсміявся.

— Загалом, вони й не знають, що в мене пасажири, тому навряд чи на вас там чекає поліція. Ну а якщо чекає, то я скажу, що ви захопили мій літак, узявши мене в заручники, а потім позиватимуся на вас до суду.

— А, ну тоді добре.

— Цей літак не може швидко й високо літати. Так що мені не потрібен повітряний коридор — я літаю за правилами візуального польоту.

— А це як? — Мені стало цікаво.

— Ну, якщо я планую летіти, керуючись візуальними орієнтирами, то не маю оформлювати план польоту, тому я цього й не роблю. Тож скільки вам років, Ешлі?

— Тридцять чотири.

Ґровер кинув погляд на GPS-прилад.

— Чорти б узяли цей вітер! Буря йде чималенька! Добре, що я знаю, куди летіти, інакше точно загубилися б. Які ж ви обоє ще молоді, — зауважив він. — Маєте ціле життя попереду. Усе б віддав, аби стати знов тридцятирічним і мати мізки, що маю зараз.

Ми якось притихли. Настрій Ешлі помітно змінився, і мені стало ніяково — адже це через мене вона переступає закон.

— Та не переймайтесь аж так, — спробував заспокоїти нас Ґровер. — Це незаконно, тільки якщо вас упіймають. А ніхто вас не впіймає. Уже за дві години сидітимете в аеропорту та чекатимете на свій рейс, — він відкашлявся.

Крізь прозорий дах над моєю головою було видно нічне небо. Зірки висіли так близько, що, здавалося, їх можна було б торкнутися руками.

— Так ось, — знов почав Ґровер і кашлянув. Я ще відпочатку помітив кашель, а тепер прислухався пильніше. — Оскільки ми намагаємось обігнати бурю, що в нас ліворуч, а також зважаючи на ходовий вітер і брак кисню у мене в салоні, ми маємо триматися не вище від 4500 метрів, інакше у вас почне боліти голова.

— Відчуваю, що тут має бути якесь продовження, — буркнула Ешлі.

— Ага, продовжую: тримайтеся, попереду в нас гори Юíнта.

— Чиї гори?

— Це ділянка зовсім диких гір у хребті Юїнта. Найбільший за довжиною — із заходу на схід — хребет на континенті. Тут близько 1,3 мільйона акрів земель, на які не ступала людська нога. Ну, звісно, ступала, але рідко. На рік тут випадає близько 12—18 метрів снігу, деінде навіть більше. А ще тут понад сімсот озер — чудові місця для рибалок та мисливців.