Чарльз Мартин - Гора між нами

Ґровер засміявся, витяг із кишені ганчірку та почав витирати руки.

— І що, боляче вам завтра буде?

— Ну, мені навряд чи. Я ж хірург.

Він визирнув за двері ангара в бік головного аеропорту.

— Що, великі пташки сьогодні вдома?

— Рейси скасували. Зламалась одна з машин для протильодової обробки.

— Вони в них постійно ламаються. Можливо. А може, з машинами насправді все гаразд, а причина у профспілці. І щодо ваших операцій — їх не можна перенести? Пам’ятаю, мені переносили, — він постукав кулаком собі по грудях, — із серцем іноді проблеми.

— Та мене й так тиждень не було — через конференцію. За скільки ми могли б домовитися?

Закінчивши протирати руки, він запхав ганчірку до кишені. Свій лук разом з колчаном зі стрілами старий прилаштував за спинкою сидіння у літаку та закріпив липучками. Ще я побачив у салоні три довгі футляри з чимось.

— Мої спінінги, — поплескав він їх долонею.

— А це що? — вказав я на інший футляр неправильної форми поруч із вудками.

— Сокира. Я літаю у дійсно віддалені місця і маю на борту все необхідне, — він поплескав туго зібганий спальний мішок. — У таких місцях треба розраховувати тільки на себе.

За спинкою висіла куртка з усіляким рибальським приладдям — я навіть ножички та сітку розгледів. Ґровер пояснив:

— Подекуди мої клієнти хочуть у такі місця, що сам я не можу дозволити собі туди літати. Тож я користуюся нагодою та роблю те, що полюбляю. Зі мною іноді дружина літає.

Ґроверу, вочевидь, було вже за шістдесят, а втім, він мав вигляд людини, не старшої за п’ятдесят, і за енергетикою нагадував радше підлітка.

— Це ваш власний літак?

— Так, «Скаут».

— Схожий на літак Стівена Фоссетта [11] Стівен Фоссетт — американський пілот та мандрівник. Дві тисячі сьомого року злетів на одномоторному літакові й зник безвісти. Наступного року туристи випадково натрапили на місце аварії його літака у горах Сьєрра-Невада. .

— Це такий самий. Двигун «Локомен» 0-3-60, видає 180 конячок. Максимальна швидкість — 140 миль на годину.

— Небагато, — зауважив я.

— Швидкість не головне. — Ґровер ніжно погладив лопать пропелера. — У цієї пташки швидкість на приземленні 38 миль на годину — її можна посадити на клаптик землі завбільшки з цей ангар.

Я оглянув приміщення — метрів 25 на 45.

— Завдяки цьому я можу дістатися дійсно віддалених місць, — розповідав він. — Саме за це мені й платять. — Чоловік позирнув на годинник та на мить замислився. — Слухайте, ну, навіть якщо я підкину вас до Денвера, ви все одно зможете вилетіти тільки вранці.

— Я хочу спробувати. Крім того, кажуть, насувається така буря, що може засипати снігом надовго.

— І це не дешево, — зауважив він.

— Скільки?

— Сто п’ятдесят на годину, і вам доведеться також заплатити за шлях назад. Тобто 900 доларів.

— Кредитки берете?

Чоловік примружив одне око, нахилив голову, прискіпливо мене оглядаючи. Вочевидь, він щось вирішив, кивнув, криво всміхнувся та простяг руку.

— Ґровер Рузвельт, — відрекомендувався він.

Я потис його жорстку долоню.

— Часом не родич колишньому президентові?

— Не дуже близький. Не те щоб вони дуже хотіли зі мною породичатися.

— Бен Пейн.

— І ви що, ходите лікарнею у халаті з написом «Лікар Пейн»?

— Саме так.

— І вам дійсно платять за лікування?

— Навіть різати себе дозволяють. — Я дав йому свою візитівку. «Ви знаєте Пейна? Більше ніякого болю» [12] Гра слів на подібному звучанні прізвища «Пейн» (англ. Payne ) та іменника «біль» (англ. pain ). ( Прим. ред. ) .

— Щось надто моторошно, еге ж? — Він прочитав напис на картці.

— Ну, можна по-різному це сприймати.

Ґровер осміхнувся, видобув з кишені люльку та запалив її бронзовою запальничкою, втягуючи полум’я глибоко у тютюн. Коли середина вже яскраво світилася червоним, він знову клацнув запальничкою та сховав її у кишеню.

— Ортопедія, значить?

— Ну, і медицина катастроф. Це споріднені сфери медицини.

— Тоді злітаємо за п’ятнадцять хвилин. Я потелефоную дружині та скажу, що буду пізно. Сходимо завтра з нею в ресторан та з’їмо по добрячому стейку. Ну, і поклик природи, — додав він через плече, прямуючи до туалету. — Кидайте ваш рюкзак на заднє сидіння.

— Тут є вай-фай?

— Пароль «танк».

Я відкрив ноутбук та під’єднався до Інтернету, завантажуючи ділову й особисту голосову пошту — вона надходила мені на е-мейл у вигляді аудіофайлів. Я взагалі взяв собі за звичку геть усе спілкування вести через електронну пошту, бо це суттєво ощадить час. Відтак я скопіював з диктофона записи про своїх пацієнтів та надіслав їх секретареві (а також іще на два незалежні сервери — про всяк випадок, раптом одна чи дві копії десь загубляться). На тому я закінчив — на решту листів можна буде відповісти у польоті, а щойно десь знайду вай-фай — усе відправлю. Ґровер повернувся за кілька хвилин. Раптом я згадав про Ешлі Нокс.