Чарльз Мартин - Гора між нами

Молодичка стримала усмішку.

— Якраз намагаюся встигнути на передвесільну вечерю. Завтра.

— О, мої вітання!

Вона похитала головою та оглянула натовп.

— У мене ціла купа весільних справ, а я сиджу тут і пишу статтю про якийсь писк моди, який мені навіть не подобається.

— Гадаю, ви хороша журналістка, — зауважив я.

— Ну, мабуть — раз вони мені ще платять, — жінка стенула плечима. — Я навіть чула, що є люди, які купують журнали винятково заради моєї колонки. Щоправда, я ніколи їх не бачила. — Її усміх дійсно зачаровував. — Так що, ви й досі живете у Джексонвіллі?

— Саме так. А ви звідки?

— З Атланти. — Вона простягла мені свою візитівку: Ешлі Нокс.

— Можна Ешлі? — спитав я.

— Звісно. Ось тільки тато називає мене Ешером. Він хотів хлопчика, а коли принесли дитину не з тим комплектом обладнання — тобто взагалі без належного причандалля, — йому довелося трошки змінити ім’я. Нічого дивного, що замість балету та бадмінтону мені випало вивчати тхеквондо.

— А, тобто ви одна з тих, хто може ногами збивати усілякі речі з голів інших людей?

Вона кивнула.

— Ну тоді нема чого дивуватися з вашої гнучкості.

Знову кивок — вочевидь, у неї немає потреби когось вражати.

— То що, маєте і пояс якийсь?

Жінка піднесла три пальці.

— У мене був один тхеквондист минулого тижня. Довелося поставити йому кілька гвинтів та пластину в гомілку.

— Що з ним сталося?

— Ударив ногою супротивника, а той поставив блок ліктем. Ну, гомілка й зігнулася в інший бік.

— Доводилося таке бачити.

— А самій не випадало ближче знайомитися з хірургами?

— Авжеж. У підлітковому віці, та й трохи пізніше теж. Я багато їздила на змагання. Навіть на національному рівні, у різних країнах. Отож зламаних кісток і вивихів у мене чимало. Якийсь час на швидкому наборі у телефоні я мала номер мого ортопеда в Атланті. А ви приїздили по роботі чи на відпочинок?

— Я їздив на медичну конференцію. Брав участь у кількох обговореннях, а ще пощастило на кілька днів утекти в гори.

— У гори?

— Полюбляю альпінізм і гірський туризм.

— Це коли не ріжете людей?

Я розсміявся.

— Ну, у мене дві пристрасті. Перша — біг. Так я познайомився з Рейчел. Ще у старшій школі. Біг — це така звичка, якої тяжко позбутися. Коли ми знов переїхали на узбережжя, то оселилися коло пляжу, щоб бігати за прибоєм. А ось друга — гори. Це захоплення ми відкрили разом пізніше, коли я вчився в медичному коледжі у Денвері. Власне, я захопився альпінізмом, а вона пильнувала, щоб мені не зірвало дах. Загалом у Колорадо є п’ятдесят чотири піки, висота яких сягає більш як чотирнадцять тисяч футів [5] 14000 футів — прибл. 4260 м . Місцеві називають їх чотирнадцятками. У штаті навіть існує неофіційний клуб людей, які побували геть на всіх вершинах. Ну й ми з Рейчел теж почали свій список.

— І на скількох ви вже встигли побувати?

— На двадцяти. А я щойно додав гору Прінстон, 14 197 футів [6] 14197 футів — прибл. 4327 м , з масиву Колледжіейт-Пікс.

Якусь мить жінка це обдумувала.

— Так це ж вище за чотири кілометри над рівнем моря!

— Трохи вище, — погодився я.

— І довго дряпатися на таку гору?

— Зазвичай день або трохи менше. Проте зараз зима, тому йти, — я замислився, добираючи влучне слово, але так і не дібрав, — важкувато.

— То що, і кисень треба з собою нести?

— Ні, це не настільки високо. Але попередня акліматизація не завадить.

— Там нагорі усе вкрите снігом та льодом?

— Саме так.

— Ще й, мабуть, собачий холод і страшенний вітер?

— Та ви точно хороша журналістка! — засміявся я.

— Що, я вгадала?

— Ну, прохолодно.

— І що, ви дісталися верховини та спустилися додолу живий?

— Очевидно, що так.

Її брова злетіла вгору.

— Виходить, ви один з отих людей?

— Це ж із яких?

— Що люблять кидати виклик дикій природі.

— Та я швидше воїн вихідного дня. Здебільшого я таки живу на рівні моря.

Вона оглянула натовп.

— Виходить, ваша дружина не із вами?

— Цього разу я сам. — Від ароматів із піцерії поруч у мене вже почав бурчати живіт. — Можу я лишити з вами свої речі? Я на хвилиночку.

— Звісно ж.

За кілька хвилин я вже повернувся з тарілкою салату «Цезар» і чималою піцою з пепероні. Аж тут затріщали гучномовці.

— Прошу уваги! Шановні пасажири, якщо ми зараз усі поквапимося та швиденько сядемо в літак, у нас є шанс вирватися зі шторму. Людей небагато, тож пасажирів усіх напрямків запрошуємо на рейс 1672 до Атланти. Будь ласка, поспішіть.