Владимир Ешкилев - Богиня і Консультант

Янгель сів на пласку брилу, котра вінчала це місце, і з молитвою сконцентрував свою свідомість на образі Майстра. Він входив у транс повільно, але впевнено. Фанерон уважно спостерігав за його діями, приготувавши про всяк випадок склянку з нашатирем і дерев’яну лопатку для розчеплення зубів.

Коли тіло Молодшого Архіваріуса почало дрібно сіпатися і пахнути цинамоном, Паладин і сам став до молитви, славлячи дива Господні й Силу, древню, як саме Творіння.

Джура просвистів у темряву умовний сигнал. З глибини логу відізвалася криком лунь – сигнал почули. Петро Рева несамовільно перевірив пістоль, схований за кушаком. «Хто ж то вилізе з того тирла? – подумав козак. – Яке таке чудо? І чому я в біса погодився на таку богопротивну виправу? Якесь відмацьке потемнення, не інакше!»

Пройшло кілька томливих хвилин. Потім невидимі руки розсунули кущі й випустили на місячне сяйво двох підлітків. «Таж вони вже дорослі ясирчики!» – зрозумів Рева, котрому чомусь думалося, що діти відьми Чернихи малі й нетямні пуцвериська. Добре, не треба буде втирати шмарклі.

Джура ще раз оглянув галявину. Нічого підозрілого він не побачив і дав знак Реві виходити зі схованки. Козаки неквапно підійшли до Черниченків. Хлопець виглядав переляканим, але старша дівчина, замотана у хустину, дивилася Реві в очі. «Не дивись на мене!» – хотів сказати козак, але сказав зовсім інше:

– Чого не вітаєтеся зі старшими? Як називати вас?

– Добро вам Боже і Навіє! Мене зовуть Двійєю, а його – Ранвіром, – сказала дівчина.

– Що за такі імена басурманські?

– Не басурманські, а прасвященні.

– Священні імена по святцях розписані. Я там таких не бачив.

– Ми не попівські, – Двійя не відривала погляду від Ревиного обличчя.

– Ви відьмацькі, знаємо.

– Ми… планетницькі, – виправила його Двійя, хоча й замислилася на мить, добираючи правильне слово. Її очі сердито блиснули з-під хустини.

– Вперта ти дівка, бачу, – похитав головою козак, а про себе відмітив, що «планетник» є, швидше за все, зовсім не тим словом, котрим самі себе означають чаклуни.

– Обаче [61] Обаче – проте, однак. маю знання, – зауважила Двійя. – Моє ім’я означає «двічі народжена». По плоті народжена і по духу, – додала вона пояснення.

– Знатне в тебе назвисько, хоча й не православне. Краще б тебе Дарією нарекли… А малий чого затявся? Німий? – Рева кивнув на брата Двійї, хотів взяти хлопця за підборіддя, але той відсахнувся.

– Він бачив Чорного, тепер всього боїться, – пояснила Двійя.

– Чорного? Нападника? – Рева запитально подивився на Харка. Той кивнув.

– Мені про того Чорного треба знати більше, – сказав Рева дівчині.

– Вони не знають, і ніхто не знає, – замість Двійї відповів Харко.

– Він прийшов з того берега [62] «З того берега» – тобто з Правобережжя, яке тоді було під Польщею. , він старий дідо, – повідомила Двійя.

– Чим він убивав людей?

Ранвір раптом заплакав. «Певно, бачив, як нападник убивав Черниху», – припустив Рева. Двійя лише подивилася на брата, і той припинив рюмсати. «Вона тепер серед них головна», – зрозумів козак.

– Він відрізав мамі голову, а дядька Захарія ударив рукою в груди, і той упав, помер.

Харко перехрестився.

– Пустою рукою убив? Старий дідо? – перепитав Рева.

Дівчина кивнула. Їй теж хотілося плакати. Гірка куля в горлі не давала їй розповісти про те, що вона бачила на власні очі, схована матір’ю у таємному закапелку.

– Захарія Тризна, най йому все проститься, був твердим козарлюгою, битим-перебитим, як той кундус [63] Кундус – дворовий пес. , – тихо сказав джура. – З отаманом до Кафи ходив, веслував на «чайці». Абих [64] Абих – щоб. такого вбити першим ударом… Най пан Бог рятує!

Рева хотів було розпитати Черниченків, яким таким знаряддям нападник відрізав старій планетниці голову, але вчасно схаменувся, припинив розмову і дав знак усім рушати за ним. Четверо вийшли з логу і майже безшумно розчинилися у безкраїх просторах під молодим місяцем.

Архіваріус Янгель вийшов з трансу вже після заходу сонця. Біля примогильних брил, у сухій ямі, Фанерон ще до того розклав невелике багаття і закурив горіхову люльку, зручно розташувавшись біля вогню. Він терпляче чекав, доки Янгель відновить дихання і здатність розмовляти. Архіваріус не замлоївся й не бився у корчах. Він із тихим стогоном сповз із пласкої брили, загорнувся у керею і довго лежав, заплющивши очі.