Владимир Ешкилев - Богиня і Консультант

– Він би ніколи не знайшов маму, якби не був чаклуном. Мама вміла відводити людям очі. Якщо вона того не хотіла, люди її не бачили. І дядько Захарій таке вмів, і всі наші. А він усіх знайшов і вбив… Окрім мене і Ранвіра.

– Треба було брати мушкет і стріляти в нього, а не очі відводити.

– Так війтові люди у нього стріляли, – здвигнула плечиками Двійя. – Його кулі не беруть.

– Замовлений?

– Чаклун.

– Отаман Сірко теж замовлений. Сам бачив, як його кулі минали.

– Теж чаклун.

– Хто сказав?

– Я знаю. Якщо кулі не беруть, значить, чаклун. Від меча і отрути можна замовити, а від кулі не можна. Куля здалеку летить.

– А чаклуна вона не вражає?

– Чаклун має Силу.

– Це як?

– Він може розсунути відстань і стиснути відстань.

– Відстань не можна зрушити. Можна зрушити лише ті речі, між якими є відстань, – впевнено сказав Рева. За двадцять вісім років життя жодне бачене ним не змусило його засумніватися у цій очевидності.

– А якщо ніяких речей не буде?

– Тоді й відстані не буде.

– А куди вона дінеться?

– Ну… – Рева відчув, що його заганяють у якусь дискусійну пастку. – Туди дінеться, куди ділися речі.

– А ви є річчю?

– Ні. Я козак.

– А ваш християнський Бог є річчю?

– Тьху на тебе! Нащо про таке питаєш?

– Питаю, бо ви не розумієте. Бо якщо всі речі позникають, то ви і Бог удвох лишитися, бо ж ви із Богом не є речами, так?

– Ну.

– Але якщо відстані зникають разом із речами, тоді між вами і Богом вже не буде жодної відстані?

– Ну.

– А якщо між першим і другим немає відстані, то, значить, перше є другим, а друге є першим. Так?

– Мабуть, так…

– То ви станете вашим Богом, він – вами? Гріхи вам не заважатимуть?

Рева тяжко задумався. Потім невесело посміхнувся: мовляв, попався.

– Яка вчена відьм… планетниця, – визнав він. – Стара Черниха таки тобі дещо порозповідала.

– Я не вчена, я за родом планетниця. Вчені мало що можуть.

– І від кого ж той ваш рід ведеться?

– Якщо по-вашому, то від великого волхва Тризня.

– По-нашому?

– Християни ведуть свої роди по батькові, а ми свої – по крові.

– Не одне й те саме?

– Ні. Ми віримо, що Сила по крові спадкується лише по матері.

– А по-вашому ти від кого будеш?

– Моя прабабця Дарина була сильною планетницею, – скупо відповіла Двійя.

– Бачиш, а в твоєї прабабці ім’я було християнським.

Двійя на це зауваження відповіла мовчанням. Лише швидка посмішка пробігла її виразними губами. Від цієї посмішки в обличчі Двійї промайнуло щось грайливо-лисяче. Козакові ця граційна лисячість сподобалася. Він запитав:

– А той Тризень-волхв, то дідо твій був?

– Прадід в одинадцятому коліні.

– Овва! – присвиснув козак. – Він, певно, ще за Володимира-князя жив.

– Не знаю.

– Нарешті ти, лишко [72] Лишка – лисиця. , чогось не знаєш, – розсміявся козак.

– Мама не встигла усього мені повідати, – сказала Двійя й заповзялася збирати ще вологі хустини і ряди.

– Ажеби [73] Ажеби – нехай. ще сохли, – сказав Рева.

– У монастирі висохнуть. Там нам спокійніше буде.

– Твоя правда, – погодився козак, знов глянувши на рибалок. Їхні човни підібралися ближче до берега.

– А як буде вашої малженки [74] Малженка – дружина. ім’я? – раптом запитала Двійя.

– А тобі воно нащо? – насторожився козак.

– Не бійтеся, я на неї бентеги і вроків не насилатиму.

– Хто тебе зна…

– Її Мартою зовуть?

– Харко сказав?

– Ні. Ви про неї думали.

– Ти, вродливице, і думки пізнавати вмієш? – Рева покрутив вуса.

– Так, вмію.

– І що ж такого я про неї думав?

– Не про неї, а про нас . Про двох. Думали ви про те, що моя дупа красивіша за Мартову, – дівчина вигнула стегно, щоби й сумніву не лишилося: побачена нею думка Реви була правильною.

– Брешеш…

– Істинну-преістинну правду кажу, – Двійя жартівливо перехрестилася, хвистко рушила стежкою і докинула через плече: – А ще ви собі згадали вашу малженку голою, а потім згадали, як ви…

– Помовч, відьмо! – рикнув на неї Рева.

– …стромляєте вашій Марті.

Козак озирнувся: чи не чув, бува, хто, і рушив за відьмачкою крутосхилом. Якою б не була вона профіндюркою, отаманове діло наразі не відмінялося.

Троє стояли на березі моря, вітаючи схід Батька-Сонця. Старший із трьох проказав коротку молитву і закінчив її триразовим промовлянням: «Ай-Рах!» Троє зробили жест, немов долонями омили свої обличчя, і рушили до вбогої рибальської хижі, що самотньо стояла на пустельному боці коси. Біля хижі розсихалися старі човни і сушилися кізяки.