Владимир Ешкилев - Богиня і Консультант

– Чому після того завжди стає так зимно? – спитав нарешті Янгель. Голос його змінився, став хрипким і ніби хворим.

– Кажуть, що такі, як ви, брате, розраховуються теплими соками тіла з охоронцями астралу. Плата за вхід, так би мовити.

– Немає там ніяких охоронців.

– Кажуть, що є.

– Дурне кажуть, – сказав Янгель і знов замовк.

Фанерон подивився у той бік, де паслися коні. Йому здалося, що там брязнуло залізо. Він прислухався і вийняв із поясних чохлів два кремнієві пістолі. Потім відкрив порохівницю, досипав до запальних пазів пороху і накрутив пружини запальних коліщаток. Пістолети були заряджені срібними кулями. Про всяк випадок.

– У нас гості? – спитав Янгель.

– Можливо.

– Ви так любите це слово, месіре.

– Яке?

– «Можливо».

– Упевненість надто дорого коштувала декому із моїх друзів. Я волію радше бути невпевненим, аніж мертвим. До речі, добрий брате, чи не зволите ви розповісти про ваш зв’язок з Майстром? У вас щось вийшло?

– Вибачте, месіре, я лише збирався з думками.

– Вибачаю.

– Я почув істинні слова Майстра. Він десь на Лівобережжі. Наказує нам їхати на Трек-Тумиріс і нижче того міста переправитися через Бористен. Він нас чекатиме за переправою.

– Місто на цьому березі Бористену він назвав Трек-Тумиріс? Саме так, не інакше?

– Або Тракхумеріс…

– Трахтемирів, – зрозумів Фанерон.

– Так-так, це саме та назва.

– Це все?

– Ні. Його помічник-ясновидець три тижні тому помер від хвороби. Він тепер діє наосліп. Йому важко. Дуже важко.

– Ми потрібні йому.

– Так. Ми маємо поспішити. Козаки допомагають Куранським чаклунам втекти. А на Майстра тепер полює ціла півсотня.

– Сіркус знає про Майстра.

– Так, месіре, знає… Але, перепрошую, тепер і я чую гостей. Комусь із місцевих сподобалися наші конячки. І гаманці теж.

Фанерон з дивовижною легкістю вистрибнув з ями і з двох стволів вистрелив по кущах. Звідти почувся крик болю і вилетіли стріли. Одна влучила у Паладина, дзьобнула схований під одягом панцир і відскочила. Фанерон швидко побіг до кущів, витягуючи з піхов чернений меч-вію. Поки він добігав, ще дві стріли чиркнули його панциром. З густої трави назустріч лицареві раптом вистрибнув низький – ніби сплюснутий – чоловік у хутряній куртці. Він замахнувся на Фанерона бойовою сокирою і відразу впав із розрубаною головою.

Чорний меч, вкоротивши життя сокирникові, окреслив широку дугу і різонув по кущах. Упали посічені гілки. Але за ними вже нікого не було. Невидимі стрільці повтікали. Фанерон переслідував їх ще кроків із триста, але розбійники бігли шпарко, незважаючи на те, що один із них залишав за собою криваві знаки. Місяць тим часом заступила хмара, і подальша погоня у суцільній темряві стала ризикованою. Коли лицар повернувся до могили, то побачив, що Янгель з останніх сил відбивається ще від двох харцизів, озброєних кривими ножами. Поки Паладин ганявся за стрільцями, їхні товариші намагалися вкрасти коней.

Побачивши Фанерона, розбійники залишили Янгеля і побігли до пущі. Паладин не став їх переслідувати, перезарядив пістолети і вистрелив у бік темного лісового громаддя. Він не влучив, але, судячи з шурхоту трави, харцизяки побігли швидше.

– Вони не завдали вам шкоди? – запитав Фанерон Молодшого Архіваріуса.

– Трохи завдали, месіре, – Янгель показав розрізаний рукав кереї.

– Ви поранені?

– Це лише подряпина. Неглибока.

– Тоді рушаймо. Постріли могли почути.

– Їхати у такій темряві небезпечно.

– Від’їдемо на певну відстань, а там вже знайдемо, де заночувати. Повинні ж бути тут безпечні місця.

– Якщо люди тутешнього лантвійта [65] Лантвійт – староста. матимуть псів…

– …То пси візьмуть слід розбійників. Вони пахучіші, – сказав Паладин і сам посміхнувся своїм словам.

Але Архіваріус не підтримав його веселощів.

– Ви впевнені, месіре, що знайдете шлях до того Трактемирису? – тривожно запитав він.

– З Божою поміччю, брате. З Божою поміччю.

Колись на березі Ворскли стояв православний монастир, на який офірувала гроші старшина реєстрового козацтва. У часи короля Жигимонта Третього [66] Жигимонт Третій був королем Речі Посполитої у 1589–1632 роках. в монастир принесли чудодійну ікону Матері Божої, що мала цілительні властивості. Казали, що цю ікону врятували монахи з Вірменії, розореної турками. До ікони почалися багатолюдні прощі, і монастир розрісся. Його навіть пророчили в суперники славетній Михайлівській обителі. Але у непевну добу після смерті старшого Хмельницького монастир спалили чи то татари, чи то Лубенський полковник Гамалія, який любив усе підпалювати. Ікона зникла, монахи розбіглися. З того часу обгорілі руїни монастиря давали прихисток різному мандрівному люду.