Йозеф Рот - Сто днів. Левіафан (збірник)

Підійшов капітан корабля. Привітався й зупинився за три кроки від імператора.

– Я віддаю себе під захист вашого володаря і ваших законів, – сказав Наполеон. Кажучи ці слова, він думав про інші, набагато гучніші: «Я йду у вашу в’язницю!»

Матроси взяли зброю на караул. Ох! Вони беруть рушниці на караул по-іншому, ніж французькі солдати, ніж чоловіки Франції! Це англійські солдати, вони перемогли імператора, а виконувати військові вправи не вміють! В імператора раптом прокинулось давнє, просте, дитяче бажання солдата показати матросам, як треба брати зброю на караул. Тієї миті він забув, що великий і переможений, що він найбільший переможений імператор, бо був колись малим офіцером-інструктором, який навчав французьких військових вправ, тож він узяв в одного з матросів у бездоганно вишикуваному ряду рушницю з рук, показав йому, як у французькій армії беруть зброю на караул, і сказав:

– Отак, мій сину! Отак у нас беруть рушницю на караул!

Виконуючи цю просту вправу, імператор думав про якогось безіменного солдата своєї великої армії і чув при цьому величний безсмертний спів «Марсельєзи», яку грали його військові оркестри, коли зброю брали на караул.

Імператор віддав матросові рушницю і пішов за капітаном, той показав йому підготовану для нього каюту. Зайшовши до каюти, імператор мовив:

– Лишіть мене самого! – і то так сильно і гучно, що всі здивувались і, приголомшені, на мить заціпеніли і лише потім пішли до дверей. Імператор лишився сам і оглядав каюту. Вона була простора й мáла два великі круглі вікна, то була кімната з двома очима, двома очима сторожа. Крізь ці очі, думав імператор, море, неприязне море день у день, тиждень за тижнем спостерігатиме мене. Море завжди було моїм ворогом! І яким ще ворогом! Море не поховає, не проковтне мене! А понесе мене до берега, який буде ще більшим ворогом, ніж воно само!

Цієї миті невеличкі дзиґарі на столі стали бамкати восьму годину, і, тільки-но відлунав восьмий удар, із них почувся спів «Марсельєзи», тоненький, ніжний, майже тремтячий спів. Здавалося, ніби маленькі дзиґарі виплакують наймогутнішу й наймужнішу мелодію світу. Пісня тоненько й несміливо виходила з нутрощів інструменту, звучала так, немов мелодія оплакувала саму себе, звучала, як звучать мелодії з того світу, як мертва «Марсельєза», що й далі лунає. Проте імператор, слухаючи її, чув могутній спів сотень тисяч горлянок, а водночас і вигуки «Хай живе імператор!», могутні заклики сотень тисяч живих серць, пісню французького народу, пісню битв і пісню свободи: той, хто на самоті співає її для себе, стає товаришем мільйонів, а той, хто співає разом з іншими, стає рівнею їм і рідним братом мільйонів. Це пісня простих людей і водночас пісня гордих людей. Це пісня життя і пісня смерті. Народ Франції, народ імператора, співав її, коли йшов на битви, на його битви, і коли повертався з битв. Навіть поразки ця пісня обертала в перемоги. Вона перемогла навіть мертвих і надихала живих. То була пісня імператора, так само як фіалки – його квіти, а бджоли – його істоти. Почувши несміливий, тоненький голосок дзиґарів, імператор спершу перелякався, заціпенів, зрештою підніс руки до обличчя, хотів заплакати, але не міг. Ще довго по тому, як відспівали дзиґарі, він стояв отак посеред каюти під наглядом двох мертвих круглих вікон. Згаслим голосом погукав слугу, що, як він знав, стоїть під дверима:

– Маршане, – гукнув він, – зупини дзиґарі! Я вже не можу чути «Марсельєзу»!

– Ваша Величносте, – заперечив слуга, – я не чую «Марсельєзи».

– А я чую її, – тихо наполягав імператор. – Я чую її. Тихо, Маршане! Прислухайся! Тоді ти почуєш!

Хоча дзиґарі давно вже мовчали, і годі було почути щось інше, крім тихенького плюскоту хвиль об борти «Беллерофонта», слуга Маршан удав, ніби прислухається, і за хвилину мовив:

– Так, Ваша Величносте, я чую «Марсельєзу».

Підійшов до невеличких дзиґарів, нібито щось покрутив там і доповів:

– Величносте! Вони більше не грають!

Цієї миті в шибку вдарилась чайка.

– Відчини! – наказав імператор.

Служник відчинив одне з круглих вікон. Імператор підійшов і визирнув. Він побачив лише вузеньку срібну смужку французького берега.

Того дня до Яна Вокурки прийшло багато людей. Польські легіонери, його давні товариші, приводили щоразу більше нових людей: безрідних друзів і солдатів імператорської армії, яких нове тяжке лихо імператора зробило ще безпораднішими, ніж раніше. Давніше вони були тільки нещасні, а тепер стали вже пропащі. Земля хиталася під їхніми ногами, а вони не розуміли цього: таж то їхня рідна земля! І це діялось у Парижі, столиці їхньої країни! І все-таки рідна земля хиталася під ногами її синів. По вулицях Парижа маршували озброєні солдати ворожої армії. Лунали ворожі марші, що їх грали й сурмили ворожі військові оркестри. Всі армії Європи, як видавалось ветеранам імператорської армії, змовились зібратися в Парижі. Щоранку вони вправлялися. Кожного пополудня, добре нагодовані, в бездоганних мундирах, маршували по вулицях міста. Солдати імператорської армії, обдерті й голодні, підходили до краю тротуарів. Вони скидалися на безпритульних собак. Імператор був далеко! Він плив десь по невідомих морях назустріч невідомій, але, безперечно, страхітливій долі! Новий, старий володар сидів на троні Франції, гладкий і добродушний король. Солдати не відчували ненависті до нього, але з ним прийшли вороги, добре нагодовані війська з ворожими військовими маршами. Перед каретою, в якій король удруге добувся до своєї резиденції і трону, котили – так подейкували поміж солдатів – англійські гармати, їхали прусські кавалеристи і австрійські гусари. Так само думав і простолюд. Оскільки ворогів привів король, то ворог і король. Чи він узагалі ще володар Франції, по столиці якої ходять маршем іноземні солдати? Чи має ще Франція володаря? Чи не стала вона вже здобиччю світу? Колись увесь світ був здобиччю великого імператора. В кожній країні всього великого барвистого світу кожен солдат імператорської армії почувавсь, як удома. А тепер ці солдати тинялися вулицями рідної столиці, мов чужинці та волоцюги. Через те й збиралися в давніх друзів, коли надходив вечір, бо в сутінках ще гостріше відчували свою безрідність. А до того ж були голодні й тужили за дрібкою тютюну і склянкою вина. А такі люди, як швець Вокурка, були гостинні.