Йозеф Рот - Сто днів. Левіафан (збірник)

– Кітель Вашої Величності зелений, – відповів слуга.

Імператор бачив краще в дзеркалі. Кілька секунд, протягом яких він ретельно розглядав себе в дзеркалі, йому здавалося, ніби він насправді не жив, ніби все було тільки грою, і сьогодні, і завжди. Саме отак, він спостерігав не раз, його приятель актор Тальма мав звичай розглядати себе в дзеркалі перед якою-небудь зі своїх видатних сцен. Справжній імператор Наполеон був прихований глибоко всередині, в останньому закутку його серця, справжній імператор ніколи не показувався. Все на землі було грою і безглуздою сценою, і він сам, імператор Наполеон, грав тепер роль імператора Наполеона, що віддається в руки ворога. Саме тому він скинув цивільний одяг і вбрався в мундир; він хотів податися до ворога точнісінько таким, яким його намалювали на сотнях тисяч портретів, що зображували його в усьому світі.

– Зелений і синій кольори, – проказав імператор, немов розмовляв зі своїм дзеркальним відображенням, – я ніколи не вмів точно розрізняти.

Слуга здригнувся. Він ніколи не чув, щоб імператор розмовляв отак.

– А одного разу, – розповідав далі імператор, – я навіть думав, що людська кров аж ніяк не червона.

– Авжеж, Ваша Величносте! – збентежившись і знову здригнувшись, промовив слуга.

Голоси під вікнами погучнішали. Люди вантажили багаж імператора і його супровідників. Імператор підійшов до вікна, визирнув, завмер.

– Мій друже, – сказав він після довгої мовчанки і обернувся, – це моя остання ніч у Франції.

– Тоді це має бути і моя остання ніч, коли на те пішло, – пробурмотів слуга.

– Підійди сюди! – звелів імператор. – Добре придивись до всього!

Слуга підступив до нього, і обидва довго мовчки і непорушно стояли поряд коло вікна.

Небо проясніло, над морем ворушився срібний туман, знявся вітер, тихо і лагідно бряжчали шибки.

– Пора! – озвався імператор. – Ми йдемо!

Вони пішли. Імператор попереду, твердою ходою, з піднятою головою, в сліпучих білих штанах, у лискучих чоботях, щокроку жалісливо дзенькали його остроги. Рано прокинувшись, острівні рибалки непорушно і з непокритими головами стояли перед своїми хатинами. Під ногами імператора і його супроводу рипіла жорства. Чулися людські кроки, відлуння жорстви, інколи квилили чайки. Баркас із напнутими вітрилами вже чекав. Імператор сів у баркас. Навіть не озирнувся.

Дув легенький бриз. Виднів корабель «Беллерофонт».

Коли приплив баркас забрати імператора, ліворуч із моря зійшло сонце і, червоне й могутнє, повільно котилося вгору над ясним обрієм. Густа зграя білих чайок піднялася над молом і невтомними табунцями з криками пролітала над баркасом.

Уже не чулося нічого, крім квиління чайок і ніжного плюскоту хвиль об човен. Матроси нараз вигукнули: «Хай живе імператор!» Підкидали капелюхи в повітря й кричали: «Хай живе імператор!» Чайки злякано полетіли вдалечінь.

Це востаннє, думав імператор, я чую цей заклик. Аж до цієї миті він ще сподівався, грав роль, як уночі перед дзеркалом: він не сам імператор Наполеон, а комедіант, що грає його роль. Натомість матроси, які кричали: «Хай живе імператор!», не грали роль. Ох, то була не сцена! Був імператор, який справді йшов, щоб умерти, і матроси кричали на повні груди: «Хай живе імператор!»

Ступивши на борт «Беллерофонта», імператор відчув, як йому на очі набігають сльози. Але ж не можна, щоб їх бачили. Імператор Наполеон не повинен плакати.

– Лорнет! – крикнув він.

Йому подали лорнет. Він добре знав його! Через це скельце він спостерігав багато битв, підглядав за ворогами, розгадував їхні плани. Тепер він притьмом підніс його до очей. Гарячі сльози скотилися в чорні заглибини, миттю затуманили скельця, а імператор удавав, ніби пильно розглядає море. Він повертався праворуч і ліворуч, і всі, хто бачив його, вважали, ніби він дивиться то на море, то на берег. Натомість імператор нічого не бачив крізь те скло, лише відчував гарячі сльози, і кожна сльозина видавалася йому такою великою, як ціле море. Імператор щільно притискав скельця до орбіт, опустив голову, капелюх прикривав йому обличчя. Він щосили напружився, щоб стримати сльози. Опустив лорнет. Аж тепер він бачив берег Франції, що видавався чудовим і веселим, привабливим і повним насолод.

– Назад! – тихесенько мовив він і знав, що вже нікому не може наказувати. На спокійній поверхні моря в мільйонах дрібнесеньких хвильок вигравало срібне сяєво сонця. Море було широким, більшим за всі бойовища. Було воно більшим і за бойовище під Ватерлоо. Всі великі бойовища імператора вишикувались тепер одне за одним над безмежним дзеркалом моря. Імператорові здавалося, наче він побачив усі свої бойовища, розкладені на просторій і блискучій поверхні моря, а також багато полеглих, із чиїх відкритих ран витікала кров. Море було зеленим, наче лука, мертві лежали на луці, а найближче – малий барабанщик, ще хлопчик, із личком, прикритим червоно-синьою хусточкою, яку імператор подарував колись усім солдатам своєї армії і на якій були позначені всі його бойовища.