Антология - Україна-Європа

З Бендерської фортеці почали бити гармати. Над містом там і там здіймалися зграї птахів, десь на обріях спалахували блискавиці, хоч небо, здається, було чистим…

– Панове козаки, старшини, товариство!.. Добродії! – Пилип Орлик стояв згорблений і по щоці його до сивих вусів котилися сльози. – Україна наша осиротіла. Але будемо свято вірити: в Україні знайдуться духовні брати гетьмана Івана Степановича Мазепи і вони продовжать його справу і, врешті-решт, приведуть Україну до волі, звільнять її від чужинського ярма. Сонце свободи ще зійде над країною козаків!.. Давні греки не уявляли свого життя без свободи. Не будемо його уявляти й ми.

Шведські фанфари та козацькі сурми сколихнули тяжку тишу.

Вони йшли попереду процесії – шведи та козаки – і грали поперемінно.

За ними козацькі старшини несли ознаки гетьманської влади: булаву, оздоблену самоцвітами, прапор і бунчук.

На возі, запряженим шестернею білих коней, везли труну, вкриту малиновим оксамитом із золотим шиттям, обабіч труни сиділи козаки з піднятими вгору оголеними шаблями.

За возом з домовиною, що рухався неспішно, в жалобі, йшли шведський король зі своїм почтом та уповноважені при ньому іноземні посли, а також представники султана, молдавський і волоський господарі. За ними на чолі козацького загону верхи на конях їхали Орлик та Войнаровський. Далі з опущеною зброєю й похиленими прапорами рухалися королівські трабати у барвистих одностроях і яничари в білому.

Як і водиться, за стародавнім звичаєм голосили українські жінки-плакальниці. І їхні плачі та крики порушували урочисто-жалобну процесію.

А вже за ними юрбою сунув люд – татари, вірмени, поляки, а найбільше тамтешніх українців.

Скрипіли колеса поховального воза, побивалися й голосили жінки за паном гетьманом, за Мазепою, адже ще одного такого чоловіка і гетьмана, як Іван Степанович, у світі білому вже більше не буде, а з цим прощалися назавжди, тому й голосили…

У молдавській Варниці під владою турок збереглася лише одна маленька православна парафіяльна церква – там і відбулася за козацьким звичаєм прощальна відправа. Насамкінець її Пилип Орлик сказав слово. Зважаючи на присутність іноземців, прощальну промову виголосив латиною.

Розповів про все добре, що було в житті і вчинках покійного, особливо зупинився на великих планах гетьмана щодо визволення України з-під чужого гніту і створення своєї незалежної козацької держави.

– Наш великий і славний гетьман, муж незламний протягом усього свого життя і служби, жертвував усім, щоби вибороти волю своїй уярмленій батьківщині – це було альфою і омегою його життя. Суттю і змістом його. Він не вагався зректися усього, що було навіть найдорожчим на землі, а віддавав власне життя боротьбі за визволення рідного краю з-під московського ярма… Ім'я Мазепи житиме вічно й зі славою в пам'яті нашого народу, бо він бажав для нього свобідного розвитку всіх його безконечних можливостей – хай же пам'ять про гетьмана буде в наших серцях і в серцях прийдешніх поколінь світлою і невмирущою – вічною! Слава тобі, великий український муже, який першим розпочав боротьбу за волю свого краю і народу свого, за світлу будучину, велику будучину великого українського народу!

Потім почалося прощання з покійним. Першим до труни підійшов король Карл XII – «Прощай, друже! – мовив, схиливши голову. – Відживши в цьому світі виділений нам Господом строк, ми неодмінно приєднаємося до тебе у тому, у кращому світі».

За королем з покійним гетьманом попрощалися і всі інші.

Відправа завершилась салютом козацьких самопалів, а також шведських і турецьких рушниць. У фортеці Бендер в цей час прогриміли трикратні залпи гармат.

За старовинним українським звичаєм, гетьмана поховали на вході до церковки – єдиної православної церковки в тих краях. А тому на вході до Божого дому, що вважалося: коли богомольці проходитимуть по тому похованню до церкви, то частина доброї душі гетьмана передаватиметься кожному богомольцю, який входитиме до церкви.

Але церковка та у Варниці була вже дуже ветхою – дерево розсохлося й церковка на вітрі в негоду скрипіла, наче скаржилась парафіянам на долю свою. Парафіяни почали збирати кошти, щоби спорудити нову церкву. І тоді козаки, які разом з Мазепою прибули до Бендер і все ще гордо йменували себе Військом Запорозьким, попрохали короля Карла XII поклопотатися перед турецькими властями щодо перепоховання гетьмана у більш надійному і достойному його місці, але неодмінно, щоб церква належала до православної громади. Після клопотів і пошуків таке місце було знайдене в Галаці, що неподалік Бендер, де був мурований кафедральний собор святого Юри. Влада дозволила там перепоховати гетьмана. І невдовзі кортеж із труною гетьмана, в супроводі загону козацького війська, вирушив до Галаца, що тоді перебував під протекторатом Туреччини, де мав вже на довгі роки упокоїтись український гетьман. Вірилось, що тіло його колись повернеться в Україну.