Антология - Україна-Європа

Та і як можна було уявити козака без коня, що його вони називали «вірним другом», «нерозлучним товаришем», «вірним братом». Та й козак ставав козаком лише тоді, коли в нього з'являвся кінь.

Козацький літописець Дмитро Яворницький це так поетично описував:

«Козак звертається до свого коня не як до німої тварини, як до розумної істоти, у всьому рівної з людиною; він просить його «розбить козацьку тугу по темному лугу», винести його з тяжкої неволі, розділити його радість у перемозі над ворогом; він ділиться з ним сердечними таємницями, заповідає йому, вмираючи, передати з дикого степу вісточку дорогим товаришам і близьким родичам у славній Січі і далекій Україні; він піклується про нього як про найдорожче для себе створіння і, у випадку хвороби коня, пропонує йому і свій святковий одяг, і незліченні скарби, сховані в землі, і «ясную зброю», лише б кінь підвів голову, розмаяв по вітру широку гриву й знову помчав із козаком «шляхом, балками, ярами, непрохідним байраком».

Як далі жити? Заради чого? Його велика мета, в ім'я якої він жив, вже мертва. То для чого жити? Все втрачено. Все, все… Україна – чи те, що від неї лишиться за лютого Петра, – десь там, за Дністром, а він по сей бік Дністра. У турок. І зоря його згасла. Спасибі, що хоч султан виявився на висоті, не продав його за 300 тисяч талярів – це таки була добра сума. Але нащо йому таке життя – за Україною і без України, Та й будучини в нього вже більше немає. Життя його вже завершується, тут, в чужині.

Минали дні, безсонні ночі, гетьман майже не їв, тільки жадібно пив воду – наче якось судорожно її глитав, ковтав, – і на очах згасав.

У Варницю до нього доходили невтішні, часом жахні вісті: Петро на залишеній ним Україні лютує. Звіром скаженіє – а він у люті своїй міри не знає. Віднині Україна – для них Малоросія – власність Російської корони – то як йому, Мазепі, далі жити на чужині? Бодай і під захистом турецького султана?!.

Пізніше шведський історик Нордберг свідчитиме: захоплених в бою українців цар Петро віддавав на нелюдські муки, вимагаючи все лютіших і лютіших тортур. Нордберг був свідком, як полоненим ламали кості рук і ніг, розтягували на колесах, сажали на кіл… Десятками, сотнями, тисячами – Україна загибала з потрощеними кістками…

Гетьман, вже невідомо на що сподіваючись, посилав на Україну універсали, в яких пояснював, чому він відірвався від Москви.

«Москва хоче спустошити наші міста, усю старшину запровадити в неволю, козаків повернути в драгуни та жовніри, народ наш перегнати у Московські землі за Волгу, а наш край заселити своїми людьми».

Але універсалами зарадити програній справі не міг. І від ганьби поразки, від тяжких душевних мук життя його згасало. Бо вже було нікому не потрібним. Ні йому самому, ні людям. Хіба що колись – ще кволо сподівався – нащадки згадають. Яким болітиме Україна. І продовжать його справу по здобутті волі Україні. Цим у ті дні ще жив, згасаючи… Ні, не жив, а якось ще тримався в цьому світі – з надією, що його справа, якій він служив, не вмре, не загине…

В останні дні про гетьмана дбав небіж Войнаровський, який цілодобово перебував поруч, у сусідній кімнаті. Чуткий небіж, уважний і турботливий. Досить було гетьману скрипнути ліжком, застогнати – ба, навіть скреготнути зубами, як небіж тут як тут.

Часто заходив вірний Пилип Орлик – його Мазепа хотів зробити спадкоємцем своєї ідеї, і годинами сидів біля Мазепи. Вони тихо гомоніли про одне й те ж – про Україну, що з нею тепер буде, про лютування москалів, про… Про все, чим боліла тоді душа. Орлику Мазепа передав і свій політичний заповіт.

Провідував гетьмана – хоч і зрідка – і Карл XII. Гомоніли через товмача. Настрій у короля, хоч він і програв Північну війну з Росією і мав переможеним повертатися додому, в королівство своє, був наче й бадьорим. Чи король умів тримати свої емоції при собі, будучи на людях тим, ким він і мав бути – королем. Він теж намагався підтримати Мазепі настрій, запрошував його їхати з ним до Швеції і там доживати віку. «Під захистом мого скіпетра» – додавав.

– Без України України немає, – коротко відповідав гетьман і провалювався в безпросвітне марення. Карл XII зітхав і, тихо ступаючи, виходив, залишивши замість себе при гетьмані свого лікаря.

Але й лікар вже мало чим міг зарадити – Мазепа доживав останні свої дні – це вже всі бачили і все розуміли…

Наприкінці вересня здоров'я гетьмана так різко погіршилось, що з міста Ясси привезли до нього православного священика. Мазепа висповідався, отримав відпущення гріхів. Зважаючи на деяке просвітлення після сповіді, вирішив уладнати свої справи щодо особистого майна, що було при ньому, розпорядився, як використати дукати та інші коштовності. В окремій скриньці у нього зберігалися папери, що їх чи не по всій Україні розшукував цар Петро і дорого б за них дав. На прохання гетьмана Карл XII прислав шведського комісара Сольдана, який знав слов'янські мови і погоджував різні справи українців при королівському штабі. Гетьман довірив йому розпорядитися майном та паперами і його ж попрохав впорядкувати передсмертний заповіт. Пізніше у своїх спогадах Сольден писатиме: гетьман, незважаючи на тяжкій стан, у рідкі хвилини просвітлення жартував – в тім числі й щодо своєї долі, порівнюючи її з долею Овідія, поета-вигнанця Стародавнього Риму, який мордувався колись у тих самих краях, де й знайшов свій кінець.