Екатерина Бабкина - Соня

Уже біля дверей, коли тьотя Галя вийшла її провести, Соня спитала:

– З ваших розмов з мамою, тоді, раніше, мені колись здалося, що у вас була донька. Що, правда була?

– Цигани вкрали, – пожартувала тьотя Галя і сама засміялася.

– Телятина і шпинат в листковому тісті, в’ялені помідори, картопляне пюре з травами! – оголосив Порох замість «добрий вечір». Він порався на кухні, в чорних тісних штанях і сірій футболці, поверх яких був акуратно вбраний білий, як гірські сніги, кухарський фартушок, ідеально випраний і випрасуваний. Штани підкреслювали сідниці, котрим позаздрила би навіть тьотя Галя замолоду, а футболка щільно облягала розвинені плечі трубача і спину, рельєфну та гнучку, але не таку надійну, як у Пуха.

– А Саша документи забирає, – сказав Порох, коли Соня роззулася, розставила правильно черевики і пройшла на кухню. – Звільняється.

– Чому? – Але Порох не відповів, тільки мрійливо примружився й повернувся до салату, який забув оголосити, і став вимішувати його двома спеціальними ложками для вимішування салату.

Коли Пух приїхав і вони сіли вечеряти, Порох витанцьовував навколо Соні, подаючи страви і наповнюючи келих, ніби він офіціант, метрдотель, хостес або має в задниці шило.

– Гості у нас нечасто, – сказав Пух і тепло подивився на Соню.

– Так я ще трохи погостюю? – спитала вона.

Пух і Порох перезирнулися.

– Знаєш, – раптом сказав Пух, – ми тут вирішили їхати. Кудись, де нас краще зрозуміють.

– До Польщі, – уточнив Порох.

– У нас і віза є. Віза на навчання.

– Одна? – про всяк випадок перепитала Соня.

– Дві, – сказав Порох. – Дві візи на навчання. Польські, не шенгенські, але все одно.

– Дуже гарно, – щиро зраділа Соня, – будете вчитися?

– Подивимося, – сказав Пух.

– Ми післязавтра хочемо їхати, – сказав Порох. – Поки баба не знає, що нам дали візу. А то тут знаєш, як із цим.

Соня знала.

– І взагалі, – сказав Порох. – Важливі речі треба робити швидко й одразу.

– Правда, – сказала Соня. У неї теж була віза, навіть шенгенська, і деякі важливі речі, котрі, якщо вірити Насті, слід було робити швидко, якщо не виходило одразу. – Мені саме потрібно в Польщу. Я вас підвезу.

Велике ліжко Пуха і Пороха виглядало затишним, як тиха острівна затока. Вони навіть слухати не хотіли про те, що Соня спатиме у вітальні на короткій канапі, – місця для гостей у квартирі не було. Увесь вечір вони простояли на балконі, поперехилявшись через перила і згадуючи шкільні роки – спільного в них тоді було мало, тому згадували переважно місто, яким воно було і яким стало. Серед гострих дахів повиростали кутасті багатоповерхівки офісних будівель, зусібіч лагуну старого центра оточували спальні райони, там світилося найбільше – ніхто в них не спав. Темнів густою зеленню парк, порожніми трибунами стадіон тараннім відбоєм військова частина, тремтіло відображеннями набережних вогнів міське озеро. Штучний острів посеред озера мав форму корабля, Пух, Порох і Соня з дитинства це знали: на острів зі школи ходили прогулювати уроки, з острова було видно найдальший бік озера – дачі, стару рятувальну станцію і вивалені на пісок, ніби мертві рибини, дерев’яні човни при ній. На рятувальній станції жив німий з маленьким нездалим псом, іноді вони виходили на озеро на човні, і німий засинав з понурою вудкою, а пес нервувався, ворушив вухами, тихенько скавулів і роздратовано принюхувався до вітру, якого над озером ніколи не було. Якщо німий колись когось і врятував – то хіба душі кількох дачників, котрі з відчаю і перепою, знайшовши зранку полуниці на ділянці покраденими, картоплю вибраною, мак зрізаним, а країну, котра видала їм дачі, – розваленою і злиденною, ішли на озеро скупатися, а там як вийде. Пух і Порох жили на пагорбі, і місто лежало перед ними темне, сонне, беззахисне, рівняючись до висоти пагорбів новобудовами і хрестами церков, самотнім мінаретом нещодавно зведеної мечеті, тополями на освітлених площах, телевежею, завмерлим чортовим колесом у парку, яке підпирало початок неба.

На захід від цих пагорбів за містом уже починалися справжні гори. Порох, як і Соня, виїжджав восени з родиною в ці гори на шипшину, баба читала молитви всю дорогу, поки діти товклися і тлумилися в тісному авті, мама їм безупинно щось витирала, цілувала і жаліла, а батько старанно об’їжджав на дорозі ями. Шипшину вони не сушили вдома, а здавали в травницький центр при другій аптеці. Пуха теж, як Соню, возили в зоопарк, він згадував ці виправи як вправи на мовчання – батько не любив, коли в машині розмовляли.