Екатерина Бабкина - Соня

– А хто тут Лікаренки? – не зрозуміла Соня.

– Всі тут Лікаренки, – сказав Руслан. Суп смакував, хліб ламався, запах цибулі створював якийсь особливий домашній затишок.

– А ви знаєте мого батька? – спитала Соня.

– Сина окуліста, того, що йому ще самому око вибрали, коли вчився в нафтовидобувному? – Руслан замислився. – Ні, не знаємо.

– А, – сказала Соня. Про вибране око вона сама ніколи не чула.

– А нащо тобі? – спитав Руслан.

– Розумієте, я дещо вагітна, – сказала Соня. Руслан уважно їв суп. – Шукаю сім’ю, хочу пізнати голос крові, ну, таке.

– Таке, – погодився Руслан, але тактовно не став висловлюватися більш детально.

– Просто я не розумію цієї дитини. Не відчуваю її. Не можу ж я так просто взяти й народити.

– Можеш, – впевнено сказав Руслан, і Соня чомусь йому повірила.

– А буде добре? – спитала вона невпевнено.

– Ніколи не знаєш, як буде, – сказав Руслан і мимоволі глянув на двері, за якими розшаркувалася і підстрибувала Рада.

– Страшно, – сказала Соня.

– Не бійся, – посміхнувся Руслан, – цигани не вкрадуть. Своїх вистачає.

– Я все життя думала, чому це всі кажуть, що цигани крадуть дітей, – сказала Соня, – ніби їм своїх проблем мало.

– Не крадуть, – сказав Руслан. – Від циган просто народжуються найкращі діти. Всім би таких хотілося.

– Що, правда? – не повірила Соня.

– Як коли, – сказав Руслан.

– Якщо я знайду батька, може, краще розумітиму, що таке кровний зв’язок, – сказала Соня. – Або, може, в нього, принаймні, є бабки.

– Шукай, – дозволив Руслан. – Але бабок у нього немає.

Вони доїли вечерю, і він запропонував покурити трошки того, з мішка на лоджії. Соня погодилася, покурила й одразу перетворилася на нерухомість.

Прокинулася вона на задньому сидінні своєї машини. На подвір’ї затихли, у вікнах також не світилося – тільки за щільно завішаними килимами й шматтям вікнами другої Русланової кімнати в непевному світлі рухалася тонка тінь. Вогнище майже догоріло, деякі каструлі так і лишилися на каруселі, з них ще піднімалася подекуди пара. Бесник шкрябався у вікно. Соня відчинила двері, він прослизнув до неї, зручно вмостився, міцно її обійнявши й поклавши голову десь під грудьми.

– Ти просто добре пахнеш, – пояснив він. Соня посміхнулася в темряві й теж міцно його обійняла. Сам Бесник пахнув вогнищем, травою, будматеріалами і непраною дитячою футболкою. Був дуже затишний і якийсь уже зовсім худий і маленький. Соня взяла його за руку і поклала долонею собі на низ живота. Бесник обережно її погладив.

– Ти міг би бути там усередині, – сказала вона.

Бесник мрійливо позіхнув і притулився до Соні міцніше. Можливо, правда, вони подумали про дещо різні речі.

Хлопець на заправці на в’їзді в місто саме здавав зміну, високий, білявий, засмаглий, він чомусь видавався Соні знайомим – хоча в неї часто виникало таке відчуття щодо красивих людей. Як правило, одразу по тому вони й ставали знайомими. Ранок був сонячний, Соня залила повний бак – просто щоби подовше чекати. Хлопець зняв червону форменну куртку і лишився в сірій майці й ідеально припасованих по фігурі вільних джинсах. Щось задобре він вбраний, подумала Соня, оглядаючи його змінника – на тому були брюки і колись лакові туфлі, але фірмову куртку він гордо вбирав на футболку з якоюсь спортивною символікою. Коли той перший вийшов, Соня неусвідомлено рушила за ним, роздивляючись його зі спини, і раптом погляд її перечепився через круглий шрам на шиї під потилицею. Як же він виріс!

– Пух! – радісно сказала Соня. – Пух!

Саша Вертипух несміливо озирнувся, але широка посмішка одразу змінила вираз настороженості на його відкритому обличчі.

– Соня! – сказав він. – Ну даєш! Яка гарна.

Він міцно її обійняв, і Соня зауважила, що користується він тими ж парфумами, що і Луї – дорогими, хорошими. Невитрачена ніжність від згадки про Луї накотилася непевною хвилею й, не маючи куди дітися, спрямувалася на Пуха.

– Ти додому? – швидко спитала вона, доки він не спитав перший, чого це вона приїхала. – Я тебе підвезу.

Місто було ще порожнє, день починався, довгий, важливий і добрий. Жовті мікроавтобуси збиралися зграйками коло зупинок. Пух пояснював, куди їхати, й весь час посміхався, ніби Соня його віднайдена в муках після довгих років розлуки рідна сестра. Але щиро посміхався, не так, як посміхаються у таких випадках по телевізору. В школі Пух був тихий, хороший і чесний. Добре вчився й ніколи не відвідував жодних позакласних заходів із пізнавання себе й довколишнього світу, особливо в старшому віці. Чомусь його не любили – не любили ані дівчата, хоча він був на око досконалим першим партнером з пізнання світу, ані хлопці, хоча він давав списувати, добре справлявся в усьому на уроках фізкультури й охоче позичав гроші – грошей, утім, здається, в нього ніхто ніколи не просив. Не те щоби з нього збиткувалися – тільки раз йому запхали цигарку під протигаз на заняттях з допризовної підготовки юнацтва, він довго прикривав опік шаликом, але так і не зізнався на виховній годині, хто саме так із ним вчинив, – це викликало повагу. Його не чіпали – ніби якась недоторканність, у хорошому й поганому розумінні цього слова одночасно, висіла прозорою сферою в повітрі навколо Пуха. Кілька останніх років Соня просиділа за партою позаду нього, роздивляючись шрам та добре розвинену, якусь не підліткову спину. Іноді їй здавалося, що вона навіть у нього закохана, – але так, зі спини, важко було розібрати. Ніхто не знав, що він робить поза уроками, й найголовніше – нікому не було цікаво. Ні для кого, окрім Соні, котрій подобалася його спина, Пуха ніби не існувало. Здавалося, Пухові було з цим нормально.