Галина Вдовиченко - Пів'яблука

— Якi люди — i без охорони! — вигукнув вiн. — Приємно бачити свою шефову не бiля комп’ютера у редакцiї, а на вечiрнiй вулицi! До речi, про пташок — не у дiловому костюмi. Та ще й у фантастичнiй компанiї! — голосно гудiв, обводячи поглядом усю четвiрку. Вiн знав подруг своєї шефинi. — Не смiю запитати, куди направляєтеся…

— Ти нам усю рибу розлякав, — привiталася Iрина.

— Чого кричиш? — вiдiзвалася i шефова. — Ми, Єрохiн, на стриптиз направляємося. Дай дорогу.

Єрохiн було усмiхнувся: жарти, мовляв, розумiю — не дурний. Але второпав, що це правда, й навiть трохи протверезiв.

— Я мушу це бачити. I не пiду до Чюрльонiса, он його вiкна свiтяться. Пiду з вами. Чи пролiтаю як фанера над Парижем? Вiзьмiть з собою! Готовий на все. Вашi умови?

— Змiнити стать, — запропонувала Галя. — Тiльки тодi буде можливiсть побачити незрiвнянного Макса з Києва. Сьогоднi у клубi жiночий день.

Єрохiн провiв шефову з товаришками пiд самi дверi, а коли жiнки увiйшли до клубу, припав до скляної стiни i дивився їм услiд через «бiнокль» зi складених трубочками пальцiв.

Бiльд-редактор мав ще одну особливiсть: перебравши алкоголю, наступного дня випускав з пам’ятi деякi епiзоди того, що вiдбувалося напередоднi. Завтра можна буде розповiсти йому страшну iсторiю про те, як вiн, ввiвши в оману охорону нiчного клубу, проскочив усередину i голоснiше вiд усiх кричав Максовi «браво!». Повiрить.

Занадто багато, однак, випив Єрохiн… Галя згадала, як вiн колись знайомив її зi своїм другом-художником, якого усi називали Чюрльонiсом, хоча у нього було iнше прiзвище. «Це Чюрльонiс, у нас номери телефонiв вiдрiзняються лише останньою цифрою: в одного — 1, в другого — 2». Телефон Єрохiна — Галя подивилася в адресну книжку мобiлки — закiнчувався на одиничку. Набрала такий самий, лише з двiйкою.

— Чюрльонiс! Вийдiть, зустрiньте Єрохiна. Вiн вже пiд вашим будинком. Визирнiть у вiкно, вiн на входi у нiчний клуб спiлкується з охоронцем.

— Хто це?… — встигла ще почути Галя, натискаючи на червону кнопку.

У залi нiкого не було. Жодної жiнки. Проте гучно лунала iнструментальна музика, а свiтловi променi малювали у повiтрi знак безкiнечностi. Усмiхнена дiвчина-хостеса провела гостей до зарезервованого столика у другому ряду вiд круглої сцени посерединi зали.

— Може, бажаєте сiсти ближче? — вона намагалася перекричати музику, нахилившись чомусь до Луїзи.

— Бажаєте? — озирнулася та до подруг.

Тi знизали плечима: байдуже, мовляв. Або, мовляв, можна.

— Сюди, будь ласка, — показала рукою дiвчина. — Але треба доплатити сорок гривень.

— За що? — усмiхнулася Луїза так, нiби дiвчина запропонувала повернути кожнiй по двадцятцi. — За можливiсть вибрати столик у порожнiй залi? Не турбуйтеся даремно. Ми сядемо за свiй.

— Замовляти щось будете?

— Принесiть спочатку меню.

Розмовляти було практично неможливо, хiба обмiнюватися короткими фразами, голосно повторюючи їх.

Двi дiвчинки рокiв по сiмнадцять занадто розкуто, мабуть, вiд збентеження, увiйшли до залу. Вузесенькi джинси, коротенькi топи, пiрсинги в пупках. Ще три малолiтки також у топiках i джинсах сiли за свiй столик. Ото i вся публiка. Свiтло на три секунди згасло, i знову засяяло, вже з новою силою, пульсуючи у такт з музикою.

На сцену вискочив, манiрно переставляючи ноги, худенький хлопець у схiдному блискучому халатi. «Вас вiтає незрiвнянний Макс iз Києва!» — урочисто виголосив хтось невидимий. Макс завмер у позi статуї Незалежностi на центральному столичному майданi. У пiднятих над головою руках бракувало лише гiлки слави. Багатообiцяючим жестом розчахнув халат i повiльно витягнув зi стрiнгiв, на яких блискучими стразами було викладено слово sweet, довжелезне боа. Помах руками — i над головою танцiвника на кiлька секунд зависло коромисло з кольорового пiр’я. Точнiсiнько кам”яна «балувана Галя» з Майдану!

Глядачки спiвчутливо спостерiгали за сiрничковими ноженятами стриптизера та його урочистим виразом обличчя. Ритм музики почастiшав, нагадуючи барабанний дрiб, i Макс рiшучо скинув халат, залишившись у червоних стрiнгах та червоних чобiтках. Дупця виявилася кiстлявою i пласкою, як у тушки кролика.

Вiн надзвичайно старався, з помiтним зусиллям утримуючи на обличчi пластмасовий завчений усмiх.

Його було дуже шкода. А потiм стало дуже смiшно.

…Вечiр закiнчився iстеричним реготом на нiчний вулицi. Смiялися так, що таксист, приїхавши за викликом, повiдомив: «Їхав на ваш смiх, було чути ще за рогом».

Спочатку завезли додому Iрину, потiм Луїзу. Почекали, поки засвiтиться її вiкно на кухнi. Наступним за маршрутом був дiм Галi.