— Хочеш, аби Шиза нас побачила?
Шизою вони називали одну з нiчних чергових-виховательок.
— Уяви собi, який вона здiйме ґвалт.
— Там немає нiкого, я дивився… Знаєш, не можу я спати. Про тебе думаю. Скажи чесно… Тобi Васька подобається? Я бачив, як ти на нього дивилася сьогоднi.
— Коли?… На перервi?… Коли ви нам пирiжки принесли?… Ти здурiв!
— Нi, ти скажи, якщо вiн тобi подобається…
У дверях стояла нiчна чергова. Вони навiть не почули її крокiв.
— Сашко, це ти там? — стишено запитала вона.
Це була не Шиза, а Петрiвна — тiтка, яка завжди залишалася спокiйною i нiколи не кричала на вихованцiв. Вони ставилися до неї нейтрально, тобто не придумували їй образливих прiзвиськ i не смiялися над нею поза очi.
Шиза — не Шиза, яка вже рiзниця! Iру наче варом обдало. Що вихователька подумає? Що завтра влаштує? Вона вже уявляла, як та пише доповiдну, i вже готова була вiдповiсти щось принизливо-малодушне. «Вибачте, ми тут просто розмовляємо». Але не встигла.
— Iди до себе, Сашко, — тихо сказала Петрiвна. — Не поспiшайте. Усе ваше буде.
Повернулася i пiшла геть.
Саня з Iриною з двi-три секунди мовчали, а потiм приснули тихенько нервовим смiхом: ото попали!
«Та йди вже!» — легенько вiдштовхнула Сашка дiвчина.
Але вiдразу встати i пiти було для нього неприпустимою легкодухiстю. Учителi вважали його самовпевненим i зарозумiлим хлопцем. «Я сам знаю, що менi робити», — нiби говорив вiн усiм своїм виглядом, коли його починали виховувати. Тiльки Iрини слухався. Їхнiй класний керiвник Василь Степанович вiдверто експлуатував особливе ставлення Сашка до дiвчини. «Iро, поклич Сашка на медогляд. Уже поклич. Вiн у футбол грає». I вона виходила на подвiр’я, наближалася до краю поля: «Сань! Зайди у медкабiнет. Зараз, будь ласка». I той виходив з гри пiд здивованi погляди хлопцiв.
Якби Петрiвна, застукавши їх у дiвочiй спальнi, сказала щось цiлком очiкуване вiд дорослих, наприклад: «Ну-мо швидко, я сказала! Як не соромно!», вiн би не послухався. Почав би сперечатися, хамити i загнав би ситуацiю у глухий кут. Будь-якi катастрофiчнi наслiдки нiчного iнциденту були б для нього меншим лихом, анiж зневажлива думка, яка могла б промайнути в очах його дiвчини.
Але Петрiвна навiть не увiмкнула свiтла. А це зробив би кожен вихователь — вiд Шизи до директора iнтернату. Зробив би автоматично, почувши голоси юнака та юнки у спальнi. А Петрiвна пiшла геть, знаючи, що Сашко пiде за нею. Довiра зобов’язує. Особливо таких гонорових хлопцiв-їжакiв.
— Ваську завтра вб’ю, — весело пообiцяв Сашко, поцiлував Iру i вийшов.
…Вiд давнього шкiлького спогаду щось незворотньо змiнилося у сприйняттi цього лiтнього вечора. Небезпечна й захоплива гра у стосунки перестала вабити. Iрина любила гру мiж чоловiком i жiнкою з усiма її несподiваними ходами, блефуванням, «пiддавками» i тимчасовими перемогами. Вона приймала це як хорошу партiю у шахи, головне було — вибрати рiвного собi партнера. Вiдчувала, що врештi-решт переможе вона, а не вiн. I цього разу її бентежила перспектива вiддатися течiї подiй, дiстатися межi i повернути назад, до свого берега. А можливо, i не повернути. Бо де ж вiн, свiй берег?… Шукай не шукай, усе не те.
Подивилася на Геннадiя. Була ж сьогоднi думка — може, це вiн, той, кого вона шукає? Упiймала на собi промовистий погляд Юлi: «Я все бачу, все розумiю, менi боляче». Вiдвела очi. Що це за жорстока гра, коли двоє розважаються, а третьому болить? У Iрини пiсля любовної гарячки приходило охолодження (така вже дурна вдача), а чоловiк, якого вона допускала до себе якнайближче, навпаки, прикiпав до неї наживо. Так уже було не раз. То ж задля чого руйнувати це єднання чоловiка та жiнки, якi зараз з нею за одним столом? Можливо, не досконале, але ж єднання, священну територiю двох, сферу з двох половинок.
— Спати хочу, — несподiвано навiть для себе сказала Iрина. — Добранiч усiм!
— Я думав, ми у карти пограємо, — здивувався Борис. — Два на два.
Вона мовчки торкнулася його спини рукою i пiшла до їхньої кiмнати, знаючи вже напевно, що i з Геннадiєм Левковичем, i з Борисом у неї нiчого не буде. Чому про Сашка згадала? Пiсля нього вона тiльки свого чоловiка так кохала. I обох не зберегла.
У нiчному клубi, неподалiк вiд Iриного дому, середа — жiночий день. Свої «Фiалки щосереди». Для жiнок вiд шiстнадцяти до глибоко постбальзакiвського вiку вхiд безкоштовний. Цього разу у програмi — «Незрiвнянний Макс iз Києва». Вирiшили пiти подивитися, що за Макс такий, чи справдi незрiвнянний.
Дорогою зустрiли Єрохiна, бiльд-редактора Галиного журналу. Вiн попросився до неї у команду з газети-конкурента, щойно почувши про її плани. Єрохiн був професiоналом екстра-класу. Хоча досить часто дозволяв собi випити, щоправда, пiсля роботи. Вечiр тiльки починався, а Єрохiн вже був добряче напiдпитку, i тому смiливiший i говiркiший, анiж зазвичай.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу