Павло Коробчук - Священна книга гоповідань

І-два віз їх двох на мотоциклі додому. І-раз тримався за брата, мав у сумці на плечах намет, каремат, спальники, і раптом його мозок пробило. Мирон, думав Іван, цей дерзкий авторитет з арками на гризлі, за один день намутив для нас більше левелів, ніж ми самі за всю свою житуху.

Грубо кажучи, він дав їм і місце для ночівлі, і транспорт, на якому вони можуть пересуватися, і роботу, на яку їх фактично влаштував, і загалом, взяв під свою опіку.

Де був І-раз до цього, чим він займався? Чого він досягнув?

Іванові уже тридцятка: перші сиві волосини на скронях, ніби сірі пересолені соняшникові довбунці, пара вставних зубів, якими він уже стрімався відкривати пивчуган. Чому вони вставні? Через бійки і недбалий спосіб життя. Бійки і були частиною недбалого життя. Відкрите пиво шкодило зуби ззовні, випите – зсередини.

Їхні однолітки з району або виїхали за кордон, або гниють собі потихеньку поруч з Іванами – одружуються, народжують дітей, вивішують випраний дитячий одяг на балконах.

Втім, Івани теж недалеко відкришилися від сімейних людей, їх теж невдовзі очікує дитячий одяг – ірландський секонд. Тонни дитячого одягу – ніби це Бог їх так карає за всіх своїх ненароджених дітей і за всіх побитих однокласників.

Якщо й існує пекло, то це коли ти задихаєшся від запаху дитячого секонду, в якому ти суцільно застряг, – у вагоні, у темряві, і маєш на вирішення питання якихось п’ятнадцять хвилин. Іванам здавалося, що вони все життя провели в такому вагоні, і борсаються там, і не знають, як відчинити замок. І що їхнє життя триває насправді не більше п’ятнадцяти хвилин.

Якщо придивитися, то Івани і є цим одягом – колготками, комбінезончиками, футболками, рукавичками. Їх кинули у вагон, нікому більше ці шмотки не потрібні. Якщо пощастить, Іванів скоро носитиме якийсь вередливий трирічний малюк, витиратиме долоні об светр після акварельних фарб.

Цей вагон, кумекав Іван, в якому ми застрягли, і нас, як якихось шльоциків, на пастой перевозять, він змахує на зековский етап. Свобода тіпа вот вона, прям перед тобою, за вікном, а ти попробуй звалити з вагона так, шоб конвой тобі не склеїв ласти.

В четвер пообіді Івани вирушили в сусідню область. Взяли з собою все необхідне, тобто все, що дав їм Мирон. Бо ніякого власного туристичного спорядження у Іванів не було.

І-раз, поки вони їхали, знову тримався на мотоциклі за свого брата. Він зрозумів, що між нещодавньою і теперішньою поїздками на цьому виді транспорту нічого не сталося. Минуло два дні, а в повітрі не змінилися запахи – ринок як пахнув телятиною у м’ясному відділі і трояндами у квіткарному, так і пахне, в їхньому районі не було побудовано нових дев’ятиповерхівок, туфлі, які брати носили разом зі спортивками, не вкрилися пилом. Так, ніби світ перестав ворушитися, у ньому припинився броунівський рух, люди, тварини і травини застигли, ніби з них зробили холодець, і тепер вони можуть здригатися тільки тоді, коли хтось почне длубатися в тарілці, з якої вони німо виглядають, ніби з картин аматорських художників. Нічого ніде не відбувається, якщо спробувати видихнути повітря, то виявиться, що замість повітря – видихаєш щось твердіше. Навколишнє стало чимось твердішим. Вдихаєш цемент, а видихаєш бетон. І всі ці рослини і тіла перестали відрізнятися від прозорого простору.

І раптом Іван, чи не вперше озирнувшись на те, до чого все життя йшов, чого добивався, виявив, що абсолютно нічого не досягнув.

Під’їзди мають, на крайняк, двері в квартири.

Спортивки, на крайняк, мають три білі лінії.

Курло має фільтр.

До наших газетних вирізок припанахали збоку тексти.

Люба шняга має, на крайняк, на самий-самий крайняк, свій прикол.

М’ясники, наскільки можна завтичити, мають квіткарок.

Мирон має своїх головорізів.

Його конкуренти мають Мирона.

У мотоцикла є яйця. Чи, на крайняк, жовток від яйця.

В Африки стопудов є Афганістан, вони собі корешаться й кайфують.

Пенсіонери мають свій есесесер. Не мають, скажеш? А ти попробуй його у них відіжми.

Середні люди, в смислі, люди середнього віку, мають, як їх там, електроди.

В Ірландії є діти. Правда, я там в упор не був, але ж вони там є, вірняк?

У вагонів є замки.

У мого з брателом діла є сусідня, карочє, область.

Мабло має адекватну перспективу бути віджатим.

Посудомийниці, ващє, мають хустки.

А шо ми, брати Івани, за шо ми бугор давим? Шо ми намутили у своєму віці? Шо мені дали всі ці заманухи і туси?