Александр Ульянов - Жiнка його мрiї

– Я їду. До майора, – сказав він.

– До майора, – повторила вона. – Моя подруга знала одного майора, і це хуйово для нього скінчилося.

– Ну, всі майори, напевне, такі, – відмахнувся він.

– Хочеш, розповім?

– Іншим разом.

– Добре, – Іва лягла на спину, залишаючи ноги схрещеними. – Може, таки лишишся? А потім поїдеш.

І тут на нього найшло. Він скрипнув зубами. Шарпонув блискавку, затягнувши під самою горлянкою.

– Якщо я не поїду, він здохне.

– Тоді поїхали разом і разом подивимося на мертвого майора, – сказала Іва.

– Добре, – несподівано для себе вирішив він і закурив четверту сигарету за день.

Звісно, майор приготувався не слухати, а помирати. Нарешті він підвівся, обійшов роздовбаний джип і, похитуючись на куцих ногах, пішов порожнім запустілим двором. Угорі грала музика, над освітленим балкончиком. На балконі висіла біла ганчірка, і вітер її ворушив. Майор лизнув губи, набрав у легені повітря, пірнув: пішов упродовж освітленої ліхтарем червоної цегляної стіни. В чорнильному колодязі прохідного двору маячила якась фігура. Майор за звичкою, давно забутою, потягнувся до лівого боку, там, де завжди висіла кобура, але там було зараз порожньо. Тоді він втратив упевненість. І чим більше він ступав, а постать не відступала, його радість, його сміливість зникали. Він крикнув, легенько, витягуючи губи дудочкою. Але постать продовжувала хилитатися і не відкликалася. І тут він закричав, передираючи всі голосові зв’язки; він кричав так голосно, що повітря з паровозним свистом вилітало з горлянки; майор навіть бачив, як розтягуються м’язи, ніби горлянка полишена покриття, тобто шкіри. У вушні раковини зі свистом увірвався вітер, що нагадував псяче виття, і далі на всю котушку запрацював приймач, що говорив і говорив про комету, яка летіла безформним кавалком на Землю. Не основне, якої форми, важливий зміст, – прорізало верхівку його черепа. Він побачив свій череп, з мізками вгору, а мізками повільно плавали срібні потічки. То мої думки, – вирішив майор і заплющив очі.

Майор почав дивуватися своїм думкам. Думки зараз робилися кулястими і пропливали перед його обличчям. Одна ткнулася об його носа і луснула. Знову завили собаки. Собаки і голос приймача, і рівняння на білий шматок, що розвівався на балконі. Майор набрав у легені повітря, і цього разу легені вибухнули. Біль подряпався, спочатку помірний, наче пташині кігтики, а потім усе більше й більше, як хто намотував на палку м’язи та шкіру. Стіни будинку ліворуч та праворуч зробилися прозорими. І він без здивування побачив дві річки, що котили розтопленим оловом. І тут до нього прийшла разюча думка: а я того і не знав, що річки течуть у будинку; напевне, вони починають жити на дахах, і ростуть, ростуть, а потім течуть і течуть. Він заплющив очі, але виявив, що вони давно заплющені. Тоді майор спробував їх розплющити. Але очі дивно бачили. І він подумав: хм, як у кота. Зміст підміняє інформацію, прокалькувало в голові, але він так і не вирішив, що робити йому з поглядом.

Нарешті майор сконцентрувався і посунув у напрямку постаті, що чекала на нього, – чи просто це був запізнілий гуляка або п’яниця. Далі зробилося гірше. Майор не зміг взагалі дихати. Власне, йому це було і не потрібно – дихати. Але це найбільше його дратувало. Мозок запульсував, і майор торкнувся його пальцем. Так це ж антена, – вирішив майор. Треба помочитися, – подумав він, хоча йому цього не хотілося. Але він людина обов’язкова, а тому необхідно відлити, саме час. Проте майору це не вдалося. І тут страх вибухнув срібним реготом десь на дні і піднявся атомним грибком. І він знову закричав, але рот лишався закритим. Білий сніг, м’який і пухнастий, падав на його голомозий череп, а майор, подриґуючи лівою ногою, лежав на снігу, затиснувши у жменю брудний сніг.

Іва виповзла з-під нього, пошукала штани, потім облишила; він рушив і не встиг проїхати й кількох метрів, як дівчина вже спала. Машина товкла сльоту. Запах карамелі віявся салоном. Тіні рухалися відповідно ходу авто, якось всі упоперек. Небо за кам’яницями налилося так, наче стояло передсвітання.

– Нічого собі, – сказала вона і знову задрімала.

Скучно завив мобільник. Лейтенант витягнув його, трохи грубувато відсунувши Іву. Наче наздоганяючи свою незручність, він поцілував її у скроню.

– Ага. Слухаю. А, це ти? Що… Знайшли майора? Раніше за мене? Яка в біса різниця! Мертвий? А, у комі, гад. Краще б він здох… Нічого особистого. Не по-християнськи? Це ти мені говориш? А… Перестань чесати мітлою.