Александр Ульянов - Жiнка його мрiї

– Отже, ви не бачили, щоби хтось приходив сторонній?

– Ви маєте на увазі, не гей?

– Саме так, – сказав лейтенант, продовжуючи дивитися на карлика.

– Приходив чоловік, товстий такий, а з ним здоровенний, наче шкап. Я подумав, охоронець, – вів карлик і зі свого мініатюрного зросту не помічав лейтенанта, тому слідчому закортіло ухопити його за ноги і дубасити об стіл чи підлогу, а можна утопити в туалеті, для повної втіхи.

– Але я тоді ще підходив, щоб у Тутсі замовити мартіні. Магріб був живий, – карлик склав ручки і подивився лейтенанту прямо у вічі. Нічого хорошого в тому погляді не було.

– І чим він займався?

– Він гриз отой журнал, – відповів карлик.

– Весь час?

– Не знаю. Але я двічі підходив, і двічі він гриз його. А той товстий чоловік про щось розмовляв з ним. Але не підходив, через стійку говорив. Потім вони пішли. Але, чесно кажучи, я не бачив, як вони пішли. Ну а далі він повісився.

– Ясно. Все це, пане Пікаб, на папері, розбірливим почерком.

Тринькнув мобільник.

– Альо. Зараз. Марі потрібна? Блядь, коли я її здихаюся і куди?!

Слідчий ще потримав трубку біля вуха, і лише тому, що глухе коротке гудіння і фонове потріскування зчіплювало його з реальністю. Інакшого не могло бути, переконував він себе. Світло тремтливо переливалося підлогою. Пустота початку весни, хоча на вулиці шкварчить зима, і дарма, що туман. Нічого не прив’язувало його до цього маленького убогого клаптика простору, і він однозначно розумів: якщо вимкнути світло, то залишиться витерта підлога, з купкою недолугих і незрозумілих людей, які з переляком геройства перелізли на той бік дороги, не знаючи, що там їх ніхто не чекає, а якщо і чекає, то краще цього не бачити. Вони напевне там уже щось розуміють, у холодному поту, що то не іграшки, але йому байдуже. Лейтенант дивився на ртутні плями світла, де краплями золота плавали свічки, що стояли на столиках, і думав про Іву. Більше він нічого не хотів. Він хотів бачити Іву. Це креснуло іскрами у мізках, і від тієї миті, коли він подумав про неї, вона поступово видавила решту думок.

– Марі, тебе прагне мій напарник, – сказав він, засунув у кишеню мобілку і подався на вихід.

Він йшов і спиною відчував важкий гострий погляд Марі. Потім він теж зупинився, і всі присутні побачили, як він театрально, майже по-блазенськи, майже по-звірячому підняв своє обличчя, грайнувши вилицями, і понюхав повітря. Він втягнув тричі його ніздрями.

– Дійсно. Таки смердить псами. Таки, блядь, смердить. Марі, – не обертаючись, покликав він жінку. – Перед тим, як їхати, перевірте підвали і всі закутки. – І вийшов з думкою, що більше ніколи не повернеться у цей голубий гадючник. Ага, подумалося, маленькі змії з дитячими очима і жалами, хе-хе, пороку.

Надворі вітер рвав поверхню туману. Йому несподівано збрело в голову набрати повні груди туману, вдихнути і не видихати. Напевне, він щось розумів або здогадувався. Принаймні його собача інтуїція наводила на думку про те, що він живе у найпрекрасніший час. І цього разу він подумав знову про Іву. Але чомусь згадав лише мідне пасмо на не зовсім чистій подушці.

Важкий джип зупинився перед будинком на Кловському узвозі. Дім стояв на узвишші, і майору здалося, що цей дім – наче людина, що занадто багато знає, але мовчить, тому має право вивищуватися над усім. Майор подивився на водія.

– Темно у вікнах, – сказав майор.

– І щось дуже глухо.

Майору не хотілося їхати. За годину привезуть дівчину, а в нього давно не було справжнього задоволення. Проте він розумів, що його щось дратує. Роздратування висіло у повітрі і каменем застрягало в горлянці. Майора роз’їдала нетерплячка, майже дитяча. Муки людські переслідують нас від дитинства, – подумав майор. Здорово він таки придумав, і аби він стільки не проваландався з Ладою, то, напевне, так і не спробував би у цьому світі нічого. Бути ідіотом, коли бачиш, що все згниває на очах, а ти не можеш скористатися, бо тобі хтось розповів над колискою, над головою, в туалеті і ще десь: так нізя. Це як у дитинстві довго чекаєш на заборонені цукерки. Тільки там, у тій глибині можна відшукати задоволення.

– Слухай, Володю, наведи справки на слідака і… – сказав майор і несподівано для себе вслухався у тишу, витягнувши шию.

– Хорошо. Більше нічого?

– Одному вже відрізали голову. Ще однієї не вистачало. Воно само собою прийде. Ти і незчуєшся, як він сам десь почепиться на горищі.

– Хе-хе, – водій дістав яблуко і хруснув. – Довго будемо стояти? – продовжив він, не дивлячись на майора.