Александр Ульянов - Жiнка його мрiї

– Пішли звідси.

Потім знову дорога і ніч, така безконечна. І дорога, і ніч нагадували йому про самотність життя. При виході він ясно усвідомив чітке чорне провалля дверей і все зрозумів; і саме тоді, коли він упевнився у своїй правоті, його набута впевненість щезла. У феєрверках вогнів – білих та синіх, під низьке вжикання музики – він почав думати про Ладу. Лада не хотіла народжувати. Як завагітніла, зробилася прозорою, наче невидимка. Кволість рухів, сповільненість вимови, сомнамбулічна розгубленість – усе це швидше нагадувало передсмертну агонію. Сповільнений погляд, наче хто витягнув цей, а поставив інший. Саме так. Вона сиділа на паскудному віденському, але розхитаному стільці, поклавши руки на опуклий живіт, що був якийсь гострий. Швидше нагадував узбецьку диню. І найпротивніше було те, що вона була ніяка. Від того навіть смерділо. Саме з цим незвичним запахом, фантомом запаху, майор жив, відколи на світ з’явився син. Запах цей періодично зникав, потім з’являвся, розпускаючи гумові міазми. Подовгу висів разом з її парфумами і запахом собачих випорожнень. Майор підвів голову, бо зловив на собі погляд водія, і вони прочитали один в одного ту саму думку: все ніби нічого, але старість поволі ставить усе на свої місця. І водій сказав, відчиняючи дверцята авто:

– І як воно виходить. Ти живеш, а потім починаєш мріяти про смерть. Ось так: закрити очі і не прокинутися. Усе воно вчасно приходить: втома і думки про смерть. Але не сама смерть.

– Да-м… На це довго чекати, а коли звикаєш до життя… Бац! І все.

І тут майор повернув голову, тому що дверцята не зачинялися, і дуже з простої причини. Йому заважали. І заважав той дженджикуватий, схожий на блазня лейтенант. Лейтенант стояв і усміхався, вищий на голову від нього, і на цей раз повторилося те ж саме, що й кілька хвилин тому в нічній кав’яреньці для геїв. Майор не стримався і шарпнув дверцятами.

– Підкинете, майоре?

– Я можу тебе підкинути, – сказав водій. – Підкинути і не піймати.

– Розумний.

– Еге ж.

Майор зупинив водія. Жест його був якраз таким, що уособлював силу і впевненість накопиченого досвіду не одного покоління державного чиновництва. Раніш від такого жесту брало морозом, а дівок приском по задниці. Але на лейтенанта це не подіяло. Він стояв надто близько до майора, і це його дратувало: солодкий запах вгодованого і заможного чоловіка.

– У мене є ордер на обшук вашого помешкання, – лейтенант помахав папірцем. – Тільки-но підписано.

– Ага. А до чого тут мій автомобіль? Метро не працює?

– Для Магріба – точно, – лейтенант сховав папірця. Додав: – Давайте поговоримо і… домовимося… Про щось більше… чи менше. У всякому разі, я не хочу лаятися.

Майор дістав сигару, відхилив дверцята, досить вправно, і запросив лейтенанта сідати.

– А що з тим пєдіком?

– Повісився. Чи повісили. Але це поки що не має до моєї розмови ніякого відношення, – сказав лейтенант.

– А що, демократи не люблять голубих? – хихикнув водій.

– Поїхали, – сказав майор.

– Це інша справа, – згодився добродушно водій.

Лейтенант пригнув голову, призупинився так, начебто щось побачив на тому кінці вулиці, але майор напевне знав, що його здивувала переміна погоди; саме це якраз об’єднало їхні думки. Це виключало з поля зору скучного водія, з масивною щелепою, запітнілим чолом.

– Погода, – сказав лейтенант, помовчавши. – Клята погода. Погода змінюється ледь не кожної хвилини.

– Як і події.

Машина рушила. Смуга траси з погаслими ліхтарями. Майже салонний напівморок втиснув майора і лейтенанта в сидіння. Обидва відчули незручність. Їх зараз, наче собак, об’єднували запахи. Відразу все вирівнялося. Смачно пахло дорогою сигарою, і зовсім уже не п’ятизірковим коньяком. Світло залило салон раптово. Так, як це буває у квітні місяці, після березневої пустоти. Лейтенант витягнув фотографії. Майор взяв і швиденько переглянув.

– Вам це про щось говорить?

Майор знову переглянув, так, начебто хотів більше впевнити у своїй правоті лейтенанта, а не тому, що їх не розгледів.

– Ні. Це Лада. Моя дружина. А цю я не знаю, – сказав він.

– Годиться. Але у мене є інформація, що це не ваша дружина, – лейтенант пошукав сигарети, але, напевне, згадав, що кинув курити. – Вірніше, не ваша дружина похована.

– Дивно, – майор не змінився у лиці. – В такому разі, ви можете обслідувати моє помешкання. Але прохання: зробіть це самі. Не…

– Добре… Я вам довіряю… А зараз висадіть мене ось там, – і він указав на самотній ліхтар; його палець вказав прямо на жовте коло, густе і тремтливе, що падало рівно від лампи. Ніхто не здивувався, але ця дорога знову їх вивела майже впритул до кав’ярні для голубих. Тільки водій сказав: