Александр Ульянов - Жiнка його мрiї

– Що трапилося? – Іва прокинулася і чистими вишневими очима подивилася повз його плече.

– А-а-а, – досадливо потягнув він. – Майор у комі.

– Це погано?

– Що хорошого? Справа фізично існує, а свідки і підозрювані зникають.

– Метафізично, – сказала Іва.

Іва пирснула зі сміху. Він слідом. І сміх цей був доречним у цій помаранчевій патоці. Він закурив сигарету. Це була п’ята.

Вона розплющила очі, і небо волого лизнуло її зіниці. Те, що потім Лада побачила, було лише фіналом великої драми чужого життя. Вона була причетна до неї однією ногою, а можливо, зовсім нічого не знала. Тож вона розплющила очі й подивилася у вікно. З іншого боку вікна, в задрипаній забігайлівці, де від диму нікуди дітися, а люди спресовані не гірше оселедців у вакуумній банці, помічник і напарник лейтенанта, накидавшись горілки, підійшов до умивальника. Він плюснув собі у морду води. Раз, другий, третій. І тут почув комариний писк. Він повертів головою, так, як належить людині, що чує подібний звук. Коли напарник повернув голову, то зрозумів, що нічого він не чує, потім не бачить, а скло від умивальника налізло на нього. Майже як гандон, налізло на голову, і тут він побачив. Ось що він побачив у запацьореному вікні умивальника, що налізло, як гандон, йому на голову.

Велетенська кімната зі світлими вікнами і важкими портьєрами. Ліжко з точеними ніжками і королівським балдахіном, пилюка на сонці і непомірна розкіш. На білій, з рожевими відливами підлозі розкидано цукерки, одяг з модними лейблами, і з усього – ще ні разу не надіваний. На тому ліжку, проти єдиного не закритого портьєрою вікна, спала гола Лада. За кілька метрів Белла Банс, він ще Костя Шульженко, проганяв по венах п’ять кубів найчистішого герича. З вітерцем. Напарник знав Беллу Банса як музикального продюсера і посередника між баригами та пушерами. А ще Белла Банс служив у них інформатором. Далі зір напарника викинуло на вулицю.

Його, тобто напарника, кидало довгою дорогою, літньою вулицею, а зараз, блядь, половина зими. Його кидало не довго, але неприємно. Нарешті він зупинився на шматку суші, що нагадує піщаний півострів. Напарника затиснуло між кам’яних споруд. Тепер він вирахував місце знаходження: Троєщина. А будинок, який він безпомилково впізнав, належав братам Лапшиним. Їх четверо: Микола – старший, високий, з тупим виразом на обличчі, але хитрими очима; другий Василь, середнього зросту, з довгими руками, м’яким поглядом і вмінням розумно говорити; третій Льоша, круглий і тупий, але то тільки омана; найрозумніший Федя, який трахав усе, що ворушиться, його і посадили за те, що він намагався зґвалтувати дільничного мента під час розборок. Дільничним ментом була баба, що чомусь нагадала Феді улюблену героїню його улюбленого серіалу. Це кришовані ментами бандити. Загалом вони купою нагадували добродушних неандертальців, до міри кмітливих і в міру розумних. Усі брати були кривоносими. Їх так і називали – братани Кривоноси. Потім напарника знову кидонуло.

Це знову був Центр. Хата на Подолі, в кількох метрах від будинку Белли Банса. Це була сім’я потомствених вурок Яковенків. Їх не перелічити. Їх так багато, наче подільських тарганів. Якщо хату Белли Банса можна з чистим серцем назвати барськими апартаментами, то хата Яковенків була взірцем подільської хати кінця двадцятого сторіччя: покручені чайники, алюмінієві миски, розсохлі меблі. Звісно, й відповідні до цього злидні. І додатково – дороговказівник у країну совдепію. Сім’я налічувала до восьми чоловік. Хазяйнувала тут стара, колись принаймні, коли була при пам’яті. Бородавчаста стара, від якої смерділо псами, сциклинням та тютюном. Знову напарника щось повело убік.

Він побачив сім’ю невідомих людей. Напарник намагається упіймати невидимим зором постать, що, зігнувшись, біжить до телефонної будки. І далі він опинився у кімнаті з Ладою. Белла Банс, протираючи очі, йшов до її ліжка. Але тут задзвонив телефон. Довго і пронизливо дзвонив телефон. Белла ліниво повернувся і подався до телефону. Він закурив, почухав груди і руки, а вже потім узяв трубку. Говорив недовго. Потім підійшов до Ладиного ліжка, нагнувся і витягнув сумку. Відкрив і помацав руками гладенькі упаковки героїну. Белла весь час чухався, наче його гризли воші. Але тут у напарника відбувся збій: зараз він сидів на широчезній галявині і нюхав квіти. Квіти різних кольорів, що нагадували троянди. Напарнику звідси не хотілося нікуди вертатися. Сидіти під голубим небом і нюхати, нюхати, нюхати квіти. Потім його шарпонуло так, що квіти піднялися грибком, як від атомного вибуху, і він стоїть біля чорного тунелю, звідки пре лайном і вологою. Напарник упізнав цей тунель: недобудований першим мером прогін метрополітену. А далі ось що…