Александр Ульянов - Знак Саваофа

– А ви сьогодні не одні… – пролепетав Льопа.

Цього разу з ними було дві жінки. Одна білява, з гривою розкиданого волосся, що теліпалося за вітром, – одягнена в білу сорочку, розстебнуту на два ґудзики, так, що видно тугу лінію грудей, круглих, здавалося, незайманих, що дихали під тканиною вільно, піднімалися живими горбками. Аби він знався на жінках, то неодмінно сказав би, що вона чарівна, розбещена, з тією тінню порочності та розквіту юного тіла, від якого несе нестримною силою, безпутством і невловимим твоїм щастям. Але він розумів, що сьогодні з ним щось таки трапилося; що він ніколи не буде вчорашнім. І тоді він побачив другу жінку, вірніше, дівчину років п’ятнадцяти, десь його ровесницю. Вона виглядала не то старшою, не то щось дивне було у всій її поставі. Вона була одягнута в сині джинси, тонкий светр, що обтягував її фігуру з округлими формами; її обличчя свіже і чисте, наче виліплене з одного шматка, оздоблене велетенськими яшмовими очима, і усмішка кривавих слимаків повзала устами. Потім у повітрі щось завищало. Льопа аж підскочив, писнувши: «Мої свинки!» Один, закатавши рукави, душив свиню, вивалявши білу сорочку в лайні та землі. Другий відігнув ногу і загнав багнета. Свиня тільки гребонула кізяками, випустила останній протяжний виск. Тоді білявка сіла на перегнуту шестину, зачовгану до блиску, і розстебнула третього ґудзика, так, що було видно набубнявілий брунатний, задертий догори сосок. Вона покусувала травинку, виставивши довгі ноги у чорних панчохах. Отут згори поволі почав сходити чоловік. Тоді всі зрозуміли, що то, напевне, Лаврентій, бо нікому до цього гиблого, порожнього місця не було діла. Він зійшов хутко з гори і за якихось півгодини порівнявся зі свинарником. Чоловіки вже розпатрували свиню, а дівки мовчали, та, що старша, раз по раз зморгувала на Андрія, який намагався вчитатися в книгу: у животі бурчало, перло газами. Лаврентій увійшов на подвір’я, коли тельбухи повіддавали Льопі і він, кланяючись, подався їх закопувати. Несподівано для всіх Лаврентій упав на спину, закричав, згрібаючи у жмені землю:

– Завтра! Завтра! Не повторіть завтрашній день…

А чоловіки стояли та сміялись. Нарешті двоє відійшли від гурту, взяли Лаврентія за руки та ноги і віднесли в тінь.

– Хорош дурня валяти!

Білявка усміхнулася, її фіолетові очі горіли двома іскрами, притрушеними сірим попелом.

– Він вам треба…

Чорнява гасала травою, а чоловіки рубали м’ясо великими ножами, скидали до мідного тазика і негучно перемовлялися, позираючи на його батька.

Він дихав тяжко, сходячи гарячим тваринячим потом. І навіть тоді, коли вантажівка, обіймаючись теплим повітрям і пилом, рушила, керована міцною батьковою рукою, навпрошки додому, його не полишало трепетне твариняче благовоління перед невідомими людьми, одягнутими у білі сорочки. Це відчуття було терпким, пекучим, як дешевий портвейн. За лісом вже грала сумна музика духового оркестру. Музиканти – пожежники в начищених шоломах – видували одноманітні звуки, і тільки тоді Андрій вперше відчув свою непотрібність у цьому світі. Він уважно подивився на батька, але нічого не сказав. Проте того дня, як зараз пам’ятав, він не поїхав на рибалку.

Тоді в його пам’яті, того дня, встали могутні тенти музикального майданчика, куди вони ходили на танці. Вони випили з Яшкою по стакану дешевого вина, потім добавили пива, і вже коли йому заманулося перейти на алейку, під облузаний гіпсовий пам’ятник дівиці з веслом, він побачив, вірніше, відчув ледь вловиму тінь, дух чогось моторошного, а водночас такого, що ніколи ще не пробував, і воно нахабно та настирливо влазило у його світ. І тоді він побачив чорнявку, яка стояла під миршавенькою туєю; зараз вона була зовсім іншою – довгонога, обличчя обтискали бутони чорного, аж до синього, волосся. Вона усміхнулася, простягнула руку, і він стривожено, як звір, храпонувши повітрям, подався назад, але вона вже зловила його широку і грубу долоню в свою ніжну і м’яку, війнувши на нього запахом, невідомим духом:

– Привіт… Я зовсім не кусаюся… Ходім, мені покажеш місяця… Кажуть, що він не ущерблюється вже третій день підряд…

Він хотів сказати, яке їй діло до того місяця, але слова застрягли у горлі; він запропонував їй чогось випити, але вона відмовилася, сказала, що він може чогось випити, а вона почекає його, а тоді вони сходять глянути місяця, так чи ні. І вона сміялася безтурботно, легко і весело. І тільки зараз він починав розуміти, що вона гарна, а тому йому й лячно підходити до неї, говорити з нею, і ще щось там. У неї дійсно красиві, точені ноги, тонка постава, міцні сідниці, що м’ячиками переливаються під сукнею. Тільки зараз він помітив, що вона одягається дуже дорого, дуже вибагливо, проте просто. Він пив кисле пиво, давлячись, вибалушивши очі, наче несподівано зрозумівши, в якому багні він жив. І це пиво видавалося йому помиями, і життя у нього пройшло на смітнику, серед підарів, п’яниць, тюремників. І йому враз захотілося плакати, як ото він стояв, жлуктив пиво і дивився на довгоноге напівефемерне чудо, що тріпотіло у феєрверку синіх вогнів, під завивання грубих голосів, під виск і матюччя; вітер доносив з кісткового солодкий сморід падалі, вже нічні птахи тепло і смертельно шурхотіли крилами, і час не можна було зупинити. Наливалося ультрамарином, що скоро випаде осадом у чорну ніч.