Александр Ульянов: Знак Саваофа

Тож Лаврентій навідався до тієї буколічної місцини, де качки поважно, не боячись люду, колись плавали водоймищем, але відтоді, як об’явилася братія, ігумен з подивом про себе зазначив, що живності не те щоби поменшало, а вона геть позникала, наче на подвір’ї не кінець двадцятого століття, а глибокий кайнозой чи насувався черговий льодовиковий період. Напевне, причина була зовсім у іншому, так думав собі Лаврентій, підкасавши рясу, пробираючись куширами. Братія якраз займалася «мар’єне», тобто возлежала на пахучих травах, які по праву належали монастирським козам: на кількох імпровізованих вертелах смажилися пернаті та безпечні мешканці водоймищ. Людина часто платить за віру, але за що розрахувалися безсловесні тварі, невідомо. Один прикрий факт змусив Лаврентія взятися до зброї. Зазначимо наперед, що він би так і блукав у сутінках, аби не старий російський православний звичай місяцями не приймати ванни, любити вошок і всяке там, чого братія дотримувалася і досить дотошно виконувала, отримуючи від цього вельми приємну втіху. На місці їхнього скопичення, де вони розкладали рябі від бруду та лепу тіла, завжди зависали густим стовпом зелені мухи, які в народі чи в зоології називають м’ясними. Ці падлючі тварі полюбляли терзати плоть страждущої братії, що гуцикала на м’яких травах і, трусячи бородами, прикладалась до трилітрового слоїка з каламутною рідиною виготовлення клятої Лукашихи. І це б нічого, бо Лаврентій був людиною зовсім не вузьких життєвих правил і умів розуміти, і умів прощати. Тільки одне: братія уподобилася до зв’язку, що в літературі і в колах, де доводилося кому спілкуватися, називався содомським, а по-простому, то це коли мужчина мужчину дрючить у задницю. З жінками трохи простіше. І зараз вони вподобали миршавого і прищавого послушника, заполошного і з вилупленими від чергового коїтусу сірими водянкуватими очима, бо стояв він, як пес, що хоче спорожнитися, перехрестивши передні і задні ноги. Так що спочатку Лаврентій навіть добродушно розсміявся, а потім, ухопивши дрюка, почав немилосердно, до першої крові лупцювати ошелешену братію. Лукашиха на власні очі бачила, як вони бігли долиною до старого млина і верещали, наче свині, а ломака Лаврентія все гехала і гехала їм по сраках та спинах. Воно б, може, і обійшлося, та от біда, під вечір, після цієї гонитви, коли Лаврентій повернувся до монастиря, ведучи поперед себе, як табун баранів, братію, що пускала соплі та голосила, голосно каялася, то послушника Мітьку найшли мертвим. Не повісився, не застрелився, а з перерізаною горлянкою. Робота, треба було сказати, зовсім не професійна, зроблена нашвидкуруч, грубо і по-дикому, так, наче лишали життя тварину, а не замученого голодом та притязанням братії чоловіка. Мітька тримав у затиснутих скрючених пальцях шматок чиєїсь сутани, клоччя волосся. Він лежав з дурнуватим виглядом, як той баран, що навіть не встиг зрозуміти, що ото трапилося, – з дурнуватою усмішкою, з розпанаханою горлянкою, що нагадувала ту усмішку, мовби передражнюючи. Щоб він вчинив самогубство – не випадало. Було докладено найблаженнішим. Там не довго зволікали, содомія не була особливою новиною, а навіть звичною та зручною темою для обговорення, бо ходило таке, що в молодості, а може, й ближче до просвітленої мудрості, отці московської церкви заводили келійників, чого не водилося в інших церквах, бо за надто м’які стосунки з паствою, якісь ліберальні посунення їх обзивали єретичними та бісівськими. Тож там не довго зволікали, пригадавши, що Лаврентій у свою бутність ієромонахом ратував за об’єднання з греко-католицькою та київською православною церквою, тобто вимагав, вважай що, легалізацію першої та обстоював автономність другої. Початком з нього зняли постриг, потім відлучили від церкви, прокляли за невідомо які гріхи – мури-бо ховали свою таємницю. Ну і, звісно, виперли з монастиря. Так він почав з’являтися у центрі містечка, ще у вируділій сутані, вже коротко пострижений, з акуратними, навіть трохи хвацькими бакенбардами. Його кругле обличчя більше нагадувало добродушного католицького священика з сороміцьких радянських малюнків. Більше про нього нічого сказати, хоча він був добродушної вдачі, але щось таки сиділо в ньому, і оте зовсім не допускало задумливого обивателя до себе. Коли він стояв, то всією поставою нагадував статую чи шамана, заглибленого в себе, в медитацію, але це тільки позірно. Насправді на світ дивилися сірі очі, від яких віяло чистотою, убивчою простотою, що люди іноді зле називають ідіотизмом.