Александр Ульянов - Знак Саваофа

– Ого, – сказав водій, але не пригальмував, вивернув кермо, і машина загуцикала, плутаючись у петлях завалених цеглою і розкорьожених будівництвом вулиць, у напрямку спального району. Через два квартали вони зупинилися, і він вискочив, щоб перепустити невеличкий стаканчик текіли. Тільки тоді, як загуділа велика зелена муха, одна-єдина у всьому просторі маленької кав’ярні, він побачив перед собою круглобокі помідори з краплями роси, гарні ноги офіціантки в куцій зеленій спідничці, тяжкі червоні портьєри, здоровенний псевдоанглійський камін, і його виблювало. Тримаючи в роті гарячу і гірку жижу, він дістався до туалету, впав на чотири, обхопивши очко руками, і продовжував блювати. З кожним спазмом до нього вже почала крізь сизину і каламуть повертатися свідомість, і Лямур розумів, що в цій дорогій забігайлівці його надто добре знають і можуть відшукатися доброхоти, – а вони обов’язково віднайдуться, – і тоді вбивство Лоренцо та Мормона було полишене сенсу. Дивлячись у забльоване очко, він тихо виматюкався і відразу потягнув руку за спину, де стриміла «беретта». Обтираючи рота однією рукою, викидаючи іншу, він впав на спину і побачив перед собою дівчину в жовтій сукні, обшитій рожевими і зеленими блискітками, що обтягувала її худе, майже хлопчаче тіло, з рудим меліруваним волоссям, ворушкими карими очима, в яких плавав вощаний полудень, зі свистячим бездумом й ідіотською цікавістю, яка буває тільки у людей такого сорту. Зараз ця блядюга буде ввічливо говорити, вдаючи з себе те місце, куди вона прийшла.

– Вам недобре… – тупо промовила вона, потім притиснула пальці до рота. – Ой… Розумію… Але мені теж треба в туалет…

– Проходь, – захрипів Андрій, не опускаючи ствола, з жахом ловлячи останнє слово, що загриміло чужим басом, ніби хтось гавкнув його з унітаза.

– Сидиш, мала, тут… Вийдеш рівно через десять хвилин… Інакше, само собою зрозуміло, я тебе пристрелю…

– Будь ласка, – пропищала вона, але по її обличчю не було помітно, що вона злякалася; тільки зараз Лямур помітив, що її кумарило і трохи потіпувало, але зовсім не від його «беретти».

– Добре, – сказав, підвівся з колін, витер хусточкою рота і потеліпав до столика: томати, текіла, дольки лимона. Його знову знудило. Але він проковтнув текілу, загриз лимоном, посидів, замовив ще, переплачуючи офіціантові, щоб пошвидше. Коли той вже був готовий відійти, Лямур шепнув над вухо:

– Там в туалеті якась бецалка ширяється. Постарайся, щоб вона сьогодні десь заночувала… – і тицьнув скручену руркою зелену сотню.

Офіціант з виголеною до рожевого благообразною яйцевидною головою значуще усміхнувся:

– Це Вєрка. Вона колись плуталася з Навахою, але після того, як Наваху злили, то бовтається за звичкою… Іноді за дозу її хтось з братви пропирає в туалеті… Зараз ми все влаштуємо…

Андрій випив ще текіли, потім лишив гроші на столі, косячи очима навсібіч, поплентав перевальцем до виходу. Горілка вдарила в голову, але страх не приймався, а зависав скрізь густими кавалками, як оця спека. Він зупинився перед входом, чекаючи, що його хтось покличе, але нічого не трапилося, і він зарипів східцями донизу, потім шурхонув у суху тінь під роздовбаними осокорами і заліз до авто. Він сидів, доки водій вошколупився зі стартером, і волів би, щоб його хтось покликав, начеб так, що ось все повернулося на місце і його ніхто не хоче прибрати. Він сидів і думав, що, можливо, це була ініціатива самого Яшки, але навряд. І їдка пустота вощаного полудня, з нерухомими постатями людей, які сьорбали брунатне світле пиво, пепсі, кока-колу, вжахнула його ще більше, так, наче він нахилився до пекельного казана і вдихнув його випари.

Він знав ці місця раніше майже напам’ять, але зараз вони пропливали перед очима чорними масивами, обмитими брудними водами без риби, з рядами безликих домів на облізлих берегах, де тільки вночі починалося справжнє життя, де можна було пересидіти кілька днів, а там як Бог дасть. Він став перераховувати вулиці й закути, закривши очі, але раз по разу блимаючи на водія, що мугикав якусь пісеньку, курив дешеві смердючі цигарки, смачно пихкаючи димом, і, напевне, думав, що йому сьогодні поталанило. Таки поталанило. Лямур нікого в житті не хотів убивати, переконував себе, але якась падлюка повернула цю вісь, і його життя скаламутилося, як оця засрана річка, що дме свої води, як із розбитої каналізації, пожирає кожного дня до десятка роззяв, бідолах, невдах і нещасних засопливлених закоханих. Так, його біда в тому, що надто багато для своєї професії він думав. Але смерть увіковічує людину, яка б вона падлюча і ница не була. Скільки в пам’яті народу живуть образи п’яниць, розпутників та всіляких бичів, хоча останні носили тільки подобу людську. І він нарешті до холодного заспокоївся, зализав волосся і почав щось відповідати водієві. Потім він його зупинив за три зупинки, біля купи сміття, що грандіозно піднімалася над пласким, як стіл, піщаним краєвидом з акуратними будиночками під червоним керамзитом, який нагадував йому черепицю далекого дитинства, з кетягами хмелю та дрібними бубками дикого винограду; неквапом розрахувався, переплативши, і пішов куширами, через очерети навпрошки до жовтої будівлі маркету. Хотілося кокаїну. Він йшов, грузнучи ногами у піску, але не відривав погляду від озера, від берега та багатоповерхових дач, і пустка його глибилася, а навколишні предмети набирали якогось іншого змісту. Навіть банальна гнила вода в калюжі, й та викликала в його мізках реакції набагато сильніші, ніж то було кілька годин тому. Тоді він уперто почав думати, фіксуючи навколишній світ, мітячи про себе, так, наче він бачив оце крутилово востаннє.