Александр Ульянов - Знак Саваофа

В середині літа, поблизу напівзруйнованого будівництвом майдану Незалежності, Побіденко Андрій на прізвисько Лямур вперше відчув, як життя вибухнуло в його венах гарячим током, і до нього дійшов нарешті зміст колись сказаного Лаврентієм, що людина ніколи не хоче і не звикне до страждань. Він завовтузився на задньому сидінні. У салоні роєм мух тріщало радіо. Липневе сонце не діставало в авто, але йому першило горлянку і важкі сині краплини поту сповзали по вижолобках шиї. Він зачаровано і розгублено подивився на руки, що звично тремтіли, як у людини, яка останній рік міцно сидить на кокаїні. Якраз тоді Яшка Полохало на прізвисько Лоренцо тихо і м’яко накинув йому на шию теплу, нагріту за цілих дві години чекання, шовкову мотузку. І в ту ж хвилину, як всяке паскудство долі, ковзнувши безглуздо осизілими очима, Андрій побачив, як вона виходила з елітного магазину одягу. Тоді він несподівано зловив інший кінець думки, що плуталась у прохолоді кондиціонера: він подумав про Лаврентія і чомусь зазначив, що так, швидше за все, не помирають. Але сране безглуздя рикошетило, наче доводячи, що ось твій підсумок і ось те, над чим ти добрих чверть віку побивався, – вислизнуло, як глистюк з-під пальців прозектора. А Ілона йшла попід широкими вітринами, вітер задирав коротку червону сукенку, кілька робітників тягли велетенського обапола, грала музика електродиско, весела і тупа, легким передзвоном китайських дзвіночків осідаючи в прохолоді автомобіля. Як дебілкувата заупокійна. Він вже відчував, як тіло починає німіти, чисто психологічно приготувавши останній супротив життю, пробираючись якоюсь до дивини солодкою втомою, як тоді, коли бажають спорожнитися. Тоді він за інстинктом сіпонувся, а Яшка ще поляскав його по плечі теплою шерехатою, майже селянською міцною долонею, ніжно прошепотівши на вухо, обслинюючи мочку: «Нічого, я тебе не больно…» Свідомість знову уперто з’явилася поза межами розуму: про двісті двадцять четвертий кілометр, про білі, як гори рафінаду, хмари, похилену вируділу на сонці траву, перекошений свинарник, де човгали довгі, як узбецькі дині, рябі льохи, і він видихнув повітря та зацідив Лоренцо ліктем у сонячне сплетіння, викрутився, впав у ноги, на спину, як тарган. І коли харкнув постріл, а мізки Яшки вихлюпнулися на сидіння та заднє скло автомобіля, Андрій розпачливо подивився на голену потилицю водія, зазначив, що знову все буденно, як пісок під вітром, повторюється, і вистрелив у потилицю з купою рожевих прищів, що повискакували від пітниці. Потім вже вибачився, зовсім на автоматі, фиркнувши котом, бо нічого поганого цей мурловоз, колишній мормон, йому не зробив.

Зітерши ретельно з обличчя та шкіряного піджака квацьки мозку, він зиркнув на Яшку з розваленим черепом і жовтим, вощаним, пожмаканим, як пергаментний папір, обличчям; одне око звисло на тоненьких ниточках і не одірвалося тільки тому, що прилипло до передпліччя; пожбуривши губку, він неквапом виліз, мружачись, під липневе сонце, думаючи, що Яшка сьогодні нап’яв моднячий твідовий піджак, які одягають у салонах або іноземна богема, – звідси, знадвору, він краще розгледів її обличчя, наче хто відфокусував у далекомір: чисте, гладеньке, майже лялькове, полите кавовою засмагою, де чорні брови двома арками висвітлювали блюдця зелених очей. Мутна хвиля переляку ще не підкотила, а тільки тремтіли дрібно руки, розбігалися сизі кола, збираючись докупи в порожньому колодязі якогось двору. Потім вже заколотило, але відчуття було таке, наче йому зараз п’ятнадцять років, наче він вийшов на зупинці автобуса у себе в приміській зоні, залишивши контролерів битися лобами об зачинені двері. Цей факт подивував його немало, і він рушив спокійно попід стіною, розваленою будівельниками, сапаючи ніздрями розкришений тиньк та цементну пилюку, ледь підтискаючи плечі від широкої, розвернутої і залитої сонцем площі. Він знав, що Яшку і водія кинуться через годину або пів, не пізніше, а тому віддавався нудотній порожнечі, після якої полишає смерть, з паскудними фрагментами спогадів, що кавалками зависали у розтопленому, як масло, липневому повітрі.

– Гандони… – чвиркнув слиною під ноги, тупо уп’явся у вигоріле, пусте небо і додав: – Бляді…

Йому заманулося повернутися, але знав з досвіду, що краще поволі дійти хоча б до Басейної, взяти таксі, від’їхати на безпечну відстань та обмізкувати добре все, що трапилося. Але він таки повернувся, дивлячись ліворуч та праворуч, знову виловлюючи тінь спогаду, що промайнула плювком у голові перед очікуваною смертю. І тільки тоді, коли надумав повернутися, важко засапав, наче від задухи, підганяючи тяжкі хвилі до горлянки, її ніде не було видно. Цієї маленької курви у червоній сукні ніде не було. Але спрага до життя пересилила, він вийшов на людну частину вулиці, туго переставляючи ноги, і зупинив таксі. Все, кінець, те, що він ліпив десяток років, пішло коту під хвіст. Те, що називалося Ілоною, пощезло, і нічого більше не було, крім марева, зліпленого разом зі смертю, що зараз продефілювала повз нього; з такою думкою він глянув на будівництво і побачив, як велетенська плита зависла над широкою тарілкою забетонованого майданчика, хилитнувшись у рудих переливах пилюки, вималювалася у порожній чашці неба, а потім плиском гухнула на вивідок робітників у помаранчевих шоломах, що вже кинулись урізнобіч, наче мурашва від дощу, але бетонна мухобійка таки встигла, разом зі смертю, накрити кількох.