Александр Ульянов - Знак Саваофа

Ранком, вірніше, десь ближче до обіду, вони сиділи у велетенському проломі: попереду лежав степ з купами рафінадних хмар, що зсипалися за горизонт, трава блищала на сонці і більше нагадувала розлитий жир, ніж шовк. Сонце то вискакувало, то ховалося за білі оболоки, то знову прямовисне лило світло, піднімаючи теплий пар над калюжами. А після обіду, десь о першій годині, сонце остаточно запанувало скрізь, і зробилося чисто і світло, повітря не ворухнулося. Пощезла ця туга вітру, але сама туга висіла великими полотнищами над жовтою вовною трави. І вони почули тріск, наче щось переламалося навпіл. Цей гуркіт нагадував карикатуру на грім. Якась мімікрія, як хтось невдало за лаштунками в погорілому театрі зобразив грім. І тут вони побачили, що понизу скупчення хмар летить планер і викидає людей. Зараз йому навернуло зовсім несуттєве, який у неї йшов запах з рота і з роздвинутих ніг; майже ніякого, відповідав він собі, а тоді знову зручно вмостився, запаливши цигарку, щоб краще глянути на планер, що летів у високих синіх небесах і скидав людей. Вони довго виглядали парашути. Білі кульбабки. Або кольорові, що плавно протікають з крапинками людей низьким порцеляновим небосхилом. Потім, в обридливій, розвареній, як ріпа, буденності, що розрослася, розтягнулася, як густа рідина, в миті, подрібненій на пустоту існування сьогочас, злягання на прожирілому від сперми матраці, обквітчаному рідкими плямами вина, з китяхами збитого волосся попередників, у кімнаті, просяклій гасом і потом, вони у цьому остогидлому, підсолодженому просторі пройнялися враз жахом марноти очікування; і тут саме жахнуло; жахнуло радше у сокровенних звивинах мозку, оповитому дитячим бурштином мармеладового романтизму. Він саме дивився на випалену латку трави, а як не туди, то радше на її довгі засмаглі ноги, що видавалися зараз окремішніми істотами або ногами манекена з містечкового універмагу.

– Господи! – проказала вона майже по складах, розтягуючи слова, вже на тій говірці, яка належала до її класу; і повторила: – Господи, це літак… Це літак, а не планер! – більше нічого живішого і виразнішого він не почув за все життя. Це була розумна жінка. Жінка з ворожого світу, яка цієї ночі помстилася комусь із ним. Він поволі відчув, як життя повертається до нього і кров підступає до голови.

І тоді почали падати люди. Перший впав у Погане озеро, здійнявши жабуриння, викинувши кілька зелених жаб, що гучно закричали, очунявшись відразу на суші, а потім замовкли. Затим один чи двоє звалилися і провалили дах старого млина. Далі вони лантухами почали падати на землю, глухо або з шамкотінням. Безформні, з синюшним відливом. Тіла здебільше скидалися на холодець. Одні були геть роздягнені, інші тільки нагадували людей; а других лишилися шматки тулуба, з однією рукою, шиєю і купою розірваних і тремтячих аорт та судин. Вони почали падати дедалі частіше, здіймаючи легкі вибухи пилюки, що поволі осідала в безвітряному просторі. Там, де земля була вигоріла, вони нагадували шматки брудного ганчір’я. Інших – ховала трава. Літак, пускаючи чорний дим, тягнув до озера. Відразу пролунав другий вибух. І вони побачили шматки літака, що вже каменем шурхотів на другому кінці степу. Ось відділився шматок, напевне, крило. Пролетівши пір’їною в чистому небі, він гехнув у свинарник Льопи, краєм зачепивши хижу, розкурочивши половину, і звідти встигнув вискочити, блиснувши сухим покрученим тілом, з відкритим ротом, свинопас. Льопа застрибав на одній нозі, щось закричав, а потім чимдуж попер до літака, який вже зарився носом у піщані дюни і випускав чорні клубки масного диму. Тоді вони подалися слідом, але Льопа несподівано забігав зигзагоподібно, кружляючи між трупів, і тільки коли вони наблизилися, то побачили, що він нишпорить кишенями. За якихось п’ятнадцять хвилин зупинилися біля залишків літака. Потім на них впав звичний тріск, і вони підняли голови, – Льопа біг з великою валізою, перестрибуючи через трупи, щось хихотів і говорив до себе, а свині, які спочатку було збилися в купу, загарували степом. Шматки другого літака зникали за лісом, поближче до озер.

Вони дісталися в салон, але далі від диму нічого неможливо розібрати. Він загорлав, аж присідаючи, даючи волю страху, що чавунно давив на голову так, що, видавалося, мізки вилазили крізь ніздрі. Він закричав до неї:

– Не дивись! Мать його туди! Не дивись!

Але нарвався на її очі, зелені і чисті, з якоюсь дитячою жовтою цікавинкою всередині, і осікся. В салоні вони наткнулися на мертву стюардесу, поруч лежав розпорений, як ударом леза, піджак, фрагменти тіл розкидані підлогою – безформні здуті шматки м’яса. Він виблював і поліз назад, тягнучи Ілону за руку. Вона опиралася, але він уперто продовжував її тягнути. Вона рухалася доладно, широко роздимаючи ніздрі, внюхуючись у солодкий гар, що валив з дірок літака, і він майже вже нічого не пам’ятав того дня: біжить, стрибає роздягнений, блідий, як тісто, чеберяє ногами Льопа, притискаючи до сколіозних грудей портфеля; потім тривожний гул, і лакуни яруг наповнюються голосами. То бігли люди. І нічого більше, одні трупи. І ось вони лежали: в одних обличчя сплющені, як шматки желеподібного тіста; в інших ноги вилазили з видутих животів; всі вони дивно лежали поодинці – безногі та безрукі, з вилупленими очима, а то і без; сонце щедро заливало вовняний степ; чорний жирний дим піднімався до неба, а між цим усим ходили свині, час від часу порохкуючи або тицяючись писками у розквашені тіла. Іноді якась тварина цапала зубами труп і, задоволено рохкаючи, волочила степом, – тоді пилюка та погар від випаленої трави зависали у повітрі. Легкий південний вітер налітав хвилиною пізніше і зносив усе на озеро. Жодної живої душі. Тільки невидимі жайворони лущали у високості, у небі, де за горизонт зсипався білий рафінад хмар.