Юрий Винничук - Ги-ги-и

Легенди

Зазвичай вони об’являлися в старій густій вербі. Спочатку тільки шелест, тільки шепіт, шемрання… потім мигтіли долоні і тонесенькі пальці. Наче грав хтось на фортеп’яні, бо згодом і шелест уже нагадував музику.

Вони ховалися в листі. Ми помічали часом їхні очі – здивовані й сміхотливі. Або вуста.

Коли ж ми розсували зелені штори верби і намагалися їх побачити, вони зникали, а шемрання влягалося.

Чорне дупло верби зяяло пусткою і гнівом. Ми тицяли в нього палками і розбігалися з вереском, коли зачували розлючене кректіння.

Їм було важко до нас призвичаїтись.

Коли вони вимерли, ми враз відчули себе дорослими і теж почали вимирати.

1987

Ті, що жили колись на землі, були диваками. Будовою своїх тіл навіщось наслідували будову всесвіту.

Одні з них мешкали собі в колінах, інші в ліктях, шлунку або в п’ятах. Ще інші у вухах і носах, в очах чи під язиком. А були й такі, що облюбували собі місце в грудях за ґратами ребер, у непрохідних лабіринтах кишок, у руслах жил або в карцері черепа.

Кожен вважав батьківщиною якусь частину тіла і в ній вирощував свою істину.

Ті, що мешкали ніде, – були ніким. Ніщо не могло розмножитись.

Оскільки ж їх було багацько, а істина таки одна, то вежа з черепів одного разу розсипалась і поховала усіх.

1980

Сліпий і вбогий сад, що зріс на шкаралупці равлика, сповзає разом з ним в глухий закуток здичавілого городу, де тіні вологі й липкі кидаються зловтішно його обмацувати, облизувати і пробувати на смак. Ще зелений, але вже згірклий сік проступає на надкушених стовбурах і скрапує, скрапує…

Наляканий кущ аґресту скрикує в тонюсіньку щілинку неба, що прозирає крізь хащі, в надії уздріти око Господнє – зелене і стигле, як ягода аґресту.

Але тіні – це випари смерті, що вже чатує і розтирає закрижанілі пальці. Пожива так близько і така приступна.

Сад припадає на коліно й молиться сухою молитвою дерев, з яких по краплі витікає живиця, і перетворюються на карачкуваті хрести. Хрести, під якими ніхто не похований. Крім власного коріння.

199З

Стою собі перед дзеркалом і зав’язую краватку.

Пропливають хмари під стелею.

Море хлюпає хвилями у підніжжі креденса.

Ліжка напинають вітрила. Вздовж прови пливуть знайомі русалки.

Вікно м’яко лягає на березі і вкривається смагою.

Крісла вирушають на водопій і не повертаються.

Підлогу заносить піском і намулом. Крізь щілини в дошках протискаються глибоководні підсліпуваті риби. Слизькі і зимні. Грайливо метляють хвостами.

Зелені водорості оплели мої ноги.

Хвилі затоплюють мене разом з дзеркалом.

Через тисячі літ, коли море відступить, знайдуть мене археологи і здивуються, що я так добре зберігся.

1982

Він побачив тінь дерева. Взяв і ковтнув її. Тепер за ним ходила його власна тінь і тінь його дерева. Потім він так само вчинив з тінню хмаринки, їжака і квітки, а далі черга дійшла до будинку, стовпа і авта.

Він з насолодою також ковтнув тінь пролітаючого орла.

Довкола нього утворився темний круг з поперечником у три метри. Тепер він вже не міг розрізнити, де чия тінь. Навіть своєї він уже не пізнавав.

Йому нічого не залишалося, як те все виблювати.

Але на біду він виблював і свою тінь.

Його тінь сама по собі пішла вздовж вулиці, а він за нею.

Він і досі її переслідує.

1975

Тепер, коли виявилося, що альги вигинули не до решти, як це вважалося досі, я відчув себе незвичайно обкраденим, понадто – з’явилася така сумна і настирлива гадка, що життя моє було далеко не повноцінним, бо і як його можна було б вважати повноцінним, якщо жив я позбавлений хоча б найменшого відчування альгів. Так нас навчили в школі. Сказано – альги вимерли. І все.

Згодом, щоправда, з’являлися в часописах якісь домисли вчених і просто допитливих людей, котрі висловлювали припущення, що альги якщо й вимерли, то не так давно, як думалося, а зовсім недавно, інші йшли далі, бо казали, що альги вигинули не всі, і що кількоро ще десь ховаються. Але ці публікації особливого враження на загальну думку не справили, а вже нічого й говорити, що жодні зміни у підручники та енцикльопедії не проникли.

Так ото я й жив разом з усім народом – в сліпому переконанні, що альги щезли аки обри, і слід по них згас.