Юрий Винничук - Ги-ги-и

Гостей було надто багато. Вони снували довкола, здіймаючи гамір. Водяному Жучку це не сподобалось, особливо коли наступали на ноги. Після того, як вийшла у світ його нова книга поезій, він намагався набратися звичок і поведенції класиків, про яких так багато читав у різних мемуарах. Отож він мовчки походжав залою, за яку правило дно великої калюжі, і не втручався у розмови. Деякі дами – дафнії, водяні блохи, водомірки – зиркали на нього з цікавістю і, стрічаючись із його поважним меланхолійним поглядом, відводили очі вбік, густо червоніючи.

Жучок був голодний, і хоч столи вже були накриті, ніхто до них не поспішав, чекаючи на появу господаря, Зеленого Жаба.

До Жучка наблизилася одна з блішок, галантно дриґаючи ніжкою, і, заливаючись багрянцем, заговорила:

– Ви знаєте, я читала вашу книгу. Це незабутнє враження. Яка багата метафоричність, яка глибока образність. Я ніколи не перестану дивуватися вашому талантові. Особливо це місце:

Жучок соромливо затупцяв на місці і підкрутив вус.

– Ах, як це чудово, – продовжувала Блішка. – А між іншим, у мене аж вісім ніжок. Чи ви помітили?

– Так-так, звичайно… Вісім ніжок це не абищо, це… гм… це…

– То ви помітили? Отже, я вам подобаюсь? Ах, я така щаслива! Чи не бажаєте зі мною усамітнитись? Тут є одна затишна місцинка – он за тим каменем.

Жучок від несподіваного залицяння оторопів. Він був імпотентом і сексуальні вірші для нього були єдиною сатисфакцією.

– Та ні, я той… е-е… бачите… не той… тобто…

– Ви відмовляєтесь? – витріщила свої банькаті очі Блішка. – Ви гордуєте моїми стегенцями? Усіма вісьмома? О, яке хамство! Тільки подумати! І я цьому негідникові збиралася подарувати свою невинність! А він… він… Та краще я віддамся наймерзеннішому хробакові!

– Я тут, моя рибонько! – озвався червоний тлустий Хробак і вже збирався взяти Блішку в кільце, як та несамовито заверещала і, гидливо брикаючи ніжками, пострибала геть.

Жучок полегшено зітхнув.

– Ну і вір після цього жінкам, – сказав Хробак.

Жучок не мав бажання підтримувати розмову, і Хробак відповз. Але свідком цієї сцени був ще хтось. Зовсім поруч на камінчику примостилася біла Гідра.

– Ви все чули? – поцікавився Жучок.

– Не чула, а чув. Цього місяця я чоловічої статі. Тому я вас цього місяця не розумію. Як можна було відмовитися від такої апетитної Блішки? Але наступного місяця, можливо, я вас зрозумію. Я тоді й сам… тобто сама навідаю вас і зваблю. Хе-хе… у вас таке гарне черевце… тепер ще ні, але за місяць я залюбки вкрию його цілунками…

Жучок зрозумів, що встряв у халепу. Гідра підповз ближче і видихнув Жучкові до носа випари болота і ряски, а потім його лапа спробувала погладити Жучка по голові. Такого запанібратства видатний поет витримати не міг. Він клацнув зубами і Гідрина лапа опинилася у нього в писку. Гідра розсміявся:

– Дурний! Мене з’їсти неможливо.

Жучку лапка посмакувала і він, поваливши Гідру на землю, став його пожирати. Увесь той час жертва нестримно реготала, аж заходилася.

Наївся Жучок лише тоді, коли від Гідри зостався маленький клаптик, який тріпотів і смикався, зловтішно хихікаючи. У цей момент з’явився господар і запросив усіх до столу. Гості рвонули до столів і почали накладати на тарілки усе, що очі бачили, вибудовуючи єгипетські піраміди закусок. Зусібіч лунало гучне плямкання, цмакання і сьорбання. Жучок, наситившись Гідрою, не мав жодного бажання їсти.

– А мені хоч кусюнчика хтось принесе? – гукав недоїдок Гідри. – Невже ніхто не пожаліє інваліда? Нічого, курчі діти, за годину-дві я відновлюся і тоді побачимо.

Жучка закрутили прихильниці його таланту. Вони уже встигли випити і осміліли. Водомірка навіть попросила автографа на своїй довгій нозі.

– А виявляється, ви поет? – поплескав Жучка по спині Жаб. – Скоро з’явиться моя дружина – вона великий спец у літературі. Чому ви нічого не їсте?

– Хіба ви не знаєте? – засміялися блішки. – Поети живляться ароматами квітів і сонячними зайчиками.

– Здохнути можна! – вигукнув господар. – Але я маю іншу інформацію. Поети полюбляють ласувати жаб’ячим кав’яром.

– Хто? Я? – запанікував поет. – Та я ніколи в житті…

– Перестань, – махнув примирливо лапою Жаб. – Якось я бачив, як ти наклав он там під берегом цілу купу. Хочеш сказати, що це перетравлені сонячні зайчики?