Юрий Винничук - Ги-ги-и

І коли хтось із них питає, тицяючи пальцем:

– Що там ворушиться?

Я відказую зловтішно:

– Там ворушаться мої гості, колекція моїх гостей, зібрана впродовж багатьох літ…

І сміюсь дзвінким здоровим сміхом, від якого у присутніх крижаніє кров у жилах, а по спині мчать гіпопотами.

1996

…Або брала мене до свого ліжка, дозволяла лежати коло неї всю ніч, дивитися на неї, як спить. Але не більше.

Пестила мене і пригортала до себе, і цілувала, і шепотіла на вухо розчулені слова, значення яких я не розумів. Але не більше.

Купалася разом зі мною і я бачив тепер її усю, як на долоні. А одного разу я лизнув її і їй це так сподобалося, що відтоді змушувала мене лизькати її щодня, хоч мені й не хотілося, але я боявся, що вона мене вижене. Тому я слухався її.

Але доки це могло тривати?

Час минав, я старів і вже не справлявся зі своїм щоденним обов’язком, я часто закашлювався, хапав ротом повітря, я вже не був такий спритний, як раніше. Але вона мені крутила вуха, не давала їсти і била ременем.

Врешті-решт я збунтувався і з люті вкусив її за те місце. Вона заверещала, мов ошпарена, і, схопивши мене за хвоста, викинула у вікно, що я й нявкнути не встиг.

Тепер ось лечу додолу, рахую поверхи і думаю: якщо впаду на квітник, то ще зможу їй відімстити.

1985

Славетний Нестор-літописець писав свою «Повість» безперечно для майбутніх поколінь, але не враховував, що одним із представників цього незчисленного племені буду я. Бо якби це міг передбачити, то замість переповідати кавалки з Біблії, чи загальновідомі сентенції євангелістів, зосередився б на різних цікавих випадках, що траплялися у ті сутемні часи.

1065 року явилася кривава зоря, котра з вечора сходила на небо і світила сім ночей підряд. Саме на ту пору хтось, а був це вочевидь препаскудний чолов’яга, кинув у річку немовля. Коли його згодом виловили рибалки, Нестор був свідком цього: «роздивлялись ми його до вечора і знову вкинули у воду, бо було воно таке: на лиці в нього виднілися соромні частини тіла, а про інше годі й говорити через сором».

Шкода, що Нестор виявився аж таким цнотливим, що не міг детально описати цю дитину, і ми тепер змушені самі домислювати, що саме і де саме виросло у нього на обличчі. Перше, що застановляє, – це питання, чи були то соромні частини чоловічі, а чи жіночі. А можливо, і те, й те. Скажімо, замість носа стирчав прутень, а замість вуст шкірилася піхва. Або чи були на місці очей маленькі перса? А на місці вух – ядра?

Хоча все могло бути зовсім не так, як твердить Нестор. Виловлене з води чудовисько могло не мати жодного стосунку до втопленого напередодні немовляти. Це взагалі могла виявитися якась незнана істота, в якої голова мала чудернацькі нарости, що нагадували соромні частини. Потрапивши у невід, ця дивна істота прикинулася мертвою, прибравши для цього й відповідної барви. От її взяли за дитину-топельця. А коли роздивилися уволю і кинули назад у річку, істота знову ожила й чкурнула в глибини.

Залишається додати, що скоїлося це в річці Ситомль, правій притоці Почайни, яку нині називають Сирець. Цілком можливо, що дивовижне чудовисько й досі живе там саме, запорпавшись удень в намулі, а вночі спливає на поверхню і, вистромивши свого прутня, всміхається загадково широкою піхвою до місяця.

1993

Мандрівна Крилата Голова (МКГ), важко стогнучи, вилізла з дупла і полетіла через ліс, густа смоляниста кров сочилася з її вух і схляпувала у траву, полохаючи звірину.

Втомившись летом, сіла на галузці Зміїного Дерева (ЗД).

Враз усі змії заворушилися і, припавши ротами до неї, заходилися ссати кров.

Було добре видно, як МКГ блідне і настрій її покращується. Вона навіть облизується і блаженно заплющує очі.

Тим часом змії бубнявіють і червоніють.

МКГ відчуває полегкість і обіцяє віднині щодня прилітати до ЗД.

– Оце, дітки, і є симбіоз, – каже Великий Товстий Хрум (ВТХ) до Малесеньких Товстесеньких Хрумчиків.

– Еге ж, еге ж, – хихоче Стрибаючий Псяк, підкравшись зненацька, і з апетитом хрумає спочатку самого ВТХ, а далі й усіх МТХ.

1985