Юрий Винничук - Ги-ги-и

– Стаять! Смірно! Замрі! Малчать!

Та його ніхто не слухав. Тут стара карга розвеселилася і ну шпурляти головками капусти. Міліціонер виліз на прилавок і гаркнув:

– Щас каждого третього к стєнке поставлю!

Народ, як це почув, дійсно завмер. Настала тиша. Лише стара хіхікала на капусті. А тут якийсь дотепний громадянин в окулярах і з течкою під пахвою сказав:

– Та-а-ак!.. Шо-то тут, товариші граждани, не то-о… Шось цей міліцанєр у нас якойсь не тако-о-ой. У нас так міліція не раз-га-ва-рує, к стєнкє не ста-а-авить.

Народ враз стрепенувся. А якийсь пенсіонер взагалі обурився:

– Диствительно! Яка стєнка?! В чом дєло?! Шоб мені на сімдесятом году октябрської революції якась падла «к стєнке» камандувала? Да не бувать етому. Брав я Перекоп, Царицин і собственную тещу! А щоб я оцього хмиря злякався?

Міліціонера стягли на підлогу, роззброїли, і що виявляється? Ні, ви ніколи не повірите! Виявляється, що оцей міліціонер зовсім ніякий не міліціонер, а перевдягнений шпигун, якого нам закинула розвідка острова Тапу-Тапу, щоб розкрити таємницю гнилих помідорів, бо ніде крім нашої країни не вдається їх розпродати.

Хтось зателефонував, і за кілька хвилин примчало вісімнадцять броньовиків морської піхоти, десять машин міліції, п’ять пожежних і чотири «швидкої допомоги». Приперся навіть один танк і всунув у двері люфу. Нехотячи, він, правда, розчавив трьох громадян, але, як пізніше вияснилося, не було за ким жалкувати. Двоє з цих потерпілих були запеклими рецидивістами і спеціалізувалися на тому, що постійно потрапляли під авта, а потім вимагали компенсації, на що й жили. Вони й зараз навмисне підлізли під танка, надіючись, що армія їм виплатить круглу суму. Але перестаралися, бо з танком їм ще не доводилося працювати. Коли вони лежали під гусеницями, один з них проскавулів:

– Ох і тяжка бандура! Всі кишки вичавив!

– Да-а, – згодився його колега, – без кишок діло швах. До компенсації не доживем.

Третьою жертвою була місцева проститутка, її ледве вдалося відліпити від гусениць, на ношах вона простогнала:

– О-ох! Хто б подумав, що останнім моїм клієнтом буде оцей танк?!

Тим часом шпигуна арештували і під автоматами вивели з крамниці. Оскільки народ не розходився, один генерал виліз на ящики з бананами і виголосив:

– Таварищі! Спасібо за бдітельность! Родіна нікада не буде в опасності, доки її населятимуть такі таварищі, як ви, таварищі. Враг не дремлєт! Але і ми, таварищі, не дремлєм. Окрім тієї старушки, що оце на капусті друшляє. Но вона на те і старушка, щоб друшлять.

Тут з натовпу вихопилася заступниця директорки і заторохтіла:

– Дозвольте вам доложить, шо ця старушка якраз і є сама бдительная старушка зі всіх старушок Радянського Союзу! Вона перша розкрила підлу душу цього шпійона, завлєкла його вніманіє і не дала совєршить злодійство!

Генерал дуже зрадів, бо одну стару каргу набагато легше нагородити цінним подарунком за громадянську пильність, аніж цілий натовп.

– А подать сюди старушку! – звелів генерал.

Бабусю стягли за ноги з капусти і генерал почепив їй ордена. Фотограф увічнив цю зворушливу сцену.

Стара попленталася з крамниці під оглушливі оплески щасливих мас. Вона йшла вулицею, орден виблискував у світлі призахідного сонця. Вже біля хати вона твердо вирішила:

– Ні! Поки ворог не дрімає і держава у небезпеці, вмирати я не повинна! Я буду твердо стояти на сторожі нашого майбутнього!

Тут вона зробила правою рукою піонерський салют і вигукнула:

– Завжди напоготові!

1982

Страшно не люблю непроханих гостей. Коли вони приходять з розмазаним кремом усміху на цілий писок, мені хочеться туди плюнути, або вилити окріп, або встромити виделку.

Якби вони уважно поглянули в мої очі, то могли б, чорт забирай, вичитати стільки злості, що по спині їм би побігли миші. Або щури.

Подумки я їх вбиваю і скидаю в рів, заливаю бензиною і спалюю. Увесь час, поки вони теревенять, поглинаючи мої харчові запаси та хлепчучи мої вина, я їх вбиваю, вбиваю і закопую, вбиваю і закопую. Попалені вогнем, їхні писки жадібно перемелюють їжу, навіть вино не гасить вогню ненависті.

Скільки можна їсти? Доки можна пити?

Я сиплю отруту їм у склянки, вони вмирають у муках, а я, тріумфуючи, скидаю їхні скоцюрблені тіла у рів. Скидаю і спалюю, скидаю і спалюю.

Весь той час, що вони сидять у мене, я, мов розлючений інквізитор, вигадую нові й нові тортури.

І лише тоді, коли нарешті вони покидають мене, я сконструйовую вимучену посмішку і випроваджую їхні попалені, понівечені тіла з запахом тліну, випроваджую на подвір’я повз рови, завалені безліччю непрошених гостей.