Юрий Винничук - Ги-ги-и

За десертом кат нарешті второпав, що господар сприймає його не так, як йому цього хотілося б, і, щоб якось наочно задемонструвати свою майстерність, піймав під столом кота і одним ударом ножа відсік йому голову.

Пан Клюсик з почуттів гостинності навіть не пробував обуритися, ба, навпаки, сказав: от і добре, цей розбишака мені страшенно набрид.

Проте ката не задовольнила така відповідь, адже він не почув вигуків захоплення своєю майстерністю. І тоді він, вловивши момент, коли покоївка з мокрими очима, які щойно оплакали бідного котика, подала вино, кат схопив її за поділ і повалив на підлогу. Покоївка була дівкою дебелою, але й кат мав свою вагу, і вони довгенько борюкалися, доки катові не вдалося скрутити їй руки і ноги. На додачу він ще й забив їй рота кляпом.

Пан Клюсик на те все дивився досить спокійно, бо так по правді, покоївка вже йому мало на голову не вилазила, і він би сам із задоволенням дав їй пару кляпсів по задниці. Однак кляп його нервував.

– А як же вона буде з нами розмовляти? – поцікавився він.

– А вам конче потрібно, щоб ця феська з нами пашталакала? – цілком слушно здивувався кат. – Запевняю вас, що з кляпом усе буде виглядати значно спокійніше. Тортури – це річ серйозна і потребує великої напруги енергії.

– Чиєї енергії?

– Та моєї ж, звичайно. Її енергія тут до уваги не береться. Ви знаєте, що таке тортури?

– Ні, не знаю, – похитав головою професор і відразу ж поспішно додав: – І знати не хочу.

– І даремно. Тортури – заняття захоплююче. Хто раз спробував, уже довіку не облишить. Отже… Беремо ножиці і розрізаємо на тортурованій одяг.

Та щойно кат заходився тяти сукню на служниці, як та почала кидатися і брикатися. Довелося прив’язати її ноги до ніжок стола, а руки до ніжок шафи.

– То ви не знаєте, що таке тортури? – перепитав кат, розтинаючи сукню і оголюючи перса. – Це ж треба! Доросла людина, а не знає такої важливої речі. Я завше казав: нема в нас порядку. А країна, в якій нема порядку, приречена на що? Правильно, приречена на загибель. Я це не тільки вам, я це навіть найяснішому цісарю скажу. Погляньте, які перса! А нижче! Нижче! Ах, який верстак!

Пан Клюсик не зводив очей з оголеної служниці. Таке розкішне тіло він бачив уперше.

– Та-ак… – потер руки кат. – А тепер настала та святкова хвилина! Отже, для того, щоб почати тортури, треба спочатку визначити, яке нас питання хвилює. І в чому шановна тортурована повинна признатися. Ну? Слухаю вас уважно.

– Але я не маю до неї жодних питань, – стенув плечима професор.

– Як то не маєте? Невже у вас ніколи нічого не пропадало? Гроші або столове срібло?

– Щось не пригадую.

– Ну, це з професорами буває. Вони ніколи не запам’ятають, скільки у них ложок чи виделок. Але я ще не стрічав служниці, чистої на руку. Така вже їхня вдача – цупити, що лежить напохваті. Для початку спробуємо довідатися, що саме вона вкрала. Не заперечуєте?

– М-м-м… – промимрив професор, усе ще не сприймаючи слова ката серйозно.

Кат вийняв кляп з рота служниці і кімната наповнилася несамовитим вереском та добірною базарною лайкою, що аж у професора почервоніли щоки.

– Бачу, я не помилився, – втішився кат. – Вона вже видала себе цією лайкою. Якби була невинною, то поводилася б спокійніше. Отже, де ті гроші, які ти вкрала у свого господаря?

– Які гроші? – обурилася служниця. – Які в нього гроші? Він ледве нашкрябує, щоб зі мною розрахуватися.

Кат повернув голову до професора і запитав:

– Це правда?

Той кивнув:

– У мене нічого вкрасти.

– Жаль. Як же нам її тоді тортурувати?

– Попробуйте тільки! – буркнула служниця. – Я вас обох подам до суду за спробу зґвалтування.

– О, діло серйозне, – скривився кат. – Якщо ми її не піддамо тортурам, то не зможемо пояснити, для чого роздягнули. А причин для тортур нема. А без причин тортурувати та ще й даму я не можу. Я ж не садист.

– О-ой, – зітхнула служниця. – Закінчиться це все для вас дуже сумно.

– Може, тоді її помилуємо? – запитав пан Клюсик.

– Це не в моїх правилах, – не погодився кат. – Ще ніхто моїх рук не покидав неушкодженим. Навіть якщо помилування мало місце, то завше запізнювалося. Хоча… Стривайте, є один вихід. Освячений, так би мовити, глибокими традиціями.

– Страх, як люблю традиції, – позіхнула служниця.

– Ну-ну, що то за вихід? – спитав професор.

– Особу, присуджену до страти, можна помилувати, якщо інша якась особа висловить бажання з нею одружитися.

– Що? – обурився пан Клюсик. – То це я маю оженитися на власній служниці?