Юрий Винничук - Ги-ги-и

Коли мене годували кашею, то вигадували різні страхи.

– Їж кашу, – приказував татуньо, – бо як не з’їси, то прийде страшний карлик Сульфуль і скрутить тобі голівку. Тоді доведеться тобі ходити задом наперед. Уявляєш, як це смішно?

Замість сміятися, я гірко плакав і їв кашу.

Мама мала інший підхід.

– Їж кашу. Хто не їсть манної каші, в того випадуть усі зуби, а потім вуха і ніс. Далі повідпадають руки і ноги. На кого ти тоді будеш схожий, га?

Така перспектива не віщувала нічого доброго, тому я гірко плакав і їв кашу. Тим часом усе нові й нові страхи сипалися на мою бідну голівоньку.

– Якщо ти не з’їси кашу, то дідуньо вмре. Бачиш – він уже ледве ходить.

Я їв кашу і з радістю переконувався, що дідуньове здоров’я поправляється.

Лише одного разу їм не вдалося мене купити. Це було, коли вони сказали, що помре цьоця Геля, якщо я не з’їм каші. Цьоця Геля, мамина сестра, частенько гостювала у нас по кілька днів, і я з першого погляду проникнувся до неї тими ж почуттями, що й до манки. Найбільше мене дратувало те, що вона не вилазила з кльозету, принаймні завше, коли у мене виникала пекуча потреба зазирнути туди, вона вже там сиділа і безнадійно стогнала, можливо, із жалю, що розлучається зі своїми улюбленими кльоцками.

Наш дерев’яний кльозет розмістився у кінці городу серед густої кропиви. Я стояв і терпляче вичікував, переступаючи з ноги на ногу доти, доки нарешті не чулося, як тріщать її безмежні вічнозелені райтузи, які вона не без зусиль натягувала на своє безмежне черево. Тоді вже я підступав до дверей ближче, але в мить, коли вони розкривалися, не стримувався і дзюркотів по ногах, а цьоця Геля, щасливо усміхаючись, випливала з кльозету, наче королівна з діамантової карети. Я з заздрістю дивився на її щасливий вигляд, потім на мокрі штанці й, похнюпившись, плентався до хати, дорогою обмірковуючи, куди б заховати татусів пасок.

Так от, коли я почув, що цьоцю Гелю можна таким простим способом зжити зо світу, то навідріз відмовився їсти кашу. Я не їв її цілих три дні, дарма, що цьоця Геля, яку підмовила мама, лежала у ліжку і так жалібно стогнала, начеб її збиралися посадити на кілок.

Усі ті страхи, якими мене начиняли, не минули безслідно. Я відчув, що в мені розвинулася буйна фантазія, і, оскільки я стримати її не міг, то одного разу запитав тата:

– Татусю, чи коти можуть розмовляти, як люди?

– Тільки в казках.

– А вночі?

– Не мели дурниць.

– Чому ж тоді Мацько вчора вночі заліз до мене на ліжко і заговорив по-людськи?

– Тобі наснилось.

– Гм… Напевно, й справді мені наснилось… Але скажи мені, хто такий пан Зеньо?

– Пан Зеньо? Перукар з сусідньої вулиці. А що?

– Та бачиш, мені наснилося, ніби Мацько сказав, що пан Зеньо, коли тебе нема вдома, а я граю з хлопцями у футбола, приходить до нашої мами пити каву.

Того ж вечора мене відпустили гуляти, хоч я й не дуже рвався, а повернувшись, я побачив у мами під оком синець і подумав собі: який наш тато економний, на відміну від мами, котра пригощає кавою сторонніх.

Іншого разу я розповів мамі, що цьоця Геля частенько навідується на стрих, ходить з кутка в куток і вигукує: «Миші, миші! Чи ви мені вишили шлюбну сукню? Якщо не вишили, то я зараз вас усіх попалю!» Потім робить вигляд, що хлюпає гасом з пляшки, а далі починає танцювати, розмахуючи руками.

Мої батьки перестрашилися не на жарт:

– Вона нас по світу з торбами пустить!

Наступного дня цьоцю Гелю відправили у божевільню, і я міг тепер з насолодою просиджувати у кльозеті, скільки мені заманеться.

1986

Професор Клюсик жив наприкінці XVІІІ століття у Львові на вулиці Академічній і був чоловіком розсіяним, себто типовим професором, який інколи шукає по цілій хаті окуляри, маючи їх на носі. На щастя, він хоч і не мав дружини, але мав кебетну служницю, яка у такі хвилини не раз рятувала його дорогоцінний для науки час, гукаючи: «Пане пруфесор! Та роззуйте свої баньки! Та подивіться на носа!»

Якось професор Клюсик, чимчикуючи з занять додому, вступив до шинку «Під Золотим Шницлем», а там за гальбою доброго пива зазнайомився з дуже приємним чоловіком, який сипав дотепами, як з решета. Панові Клюсикові так сподобався цей чоловік, що він його навіть запросив до себе на обід. Звісно ж він жодної підозри не мав, ким є його новий знайомий.

За обіднім столом професор з задоволенням слухав оповіді нового знайомого про цікаві випадки зі своєї практики. А практикував він на посаді міського ката. Правда, професор цю страшну правду ще ніяк не міг усвідомити, бо сприймав катові оповідки, як бурхливу фантазію.