Юрий Винничук - Ги-ги-и

У вікно нічого було й рипатися. І Роза почала махати руками, мавпуючи пташиний лет, щоб добратися до дверей. Однак, це чомусь не вдалося. Тіло зависло і не рухалося з місця.

Це було жахливо. Знятися в повітря і не могти пролетіти хоча б пару метрів! Роза затріпала ще й ногами і головою, і ось, коли їй уже здалося, що вона таки проплила в повітрі сантиметрів десять, тіло раптом обважніло і гупнуло просто на неприбраний і неготовий для посадки стіл.

Все, що було на столі, вмить перетворилося на черепки і скалки, і це щастя, що Роза не поранилася.

Вона злізла зі столу й перехрестилася. Щоб аж такого чуда зажити! Щоб оце знятися в повітря, наче справжній янгол!

Роза схопила газету і помчала у садок, стрясаючи усіма незліченними складками свого переповненого тлущем тіла. Ледве встигла добігти до кльозету і розміститися на сідалі, коли відчула якийсь дивовижний запах. О, це був запах троянд! Але такий густий, такий багатий, якого не доводилося їй чути ще ніколи.

Що сильніше вона тужилася, то усе сильніше й сильніше чувся цей запах, він заповнив виходок по самі шпарини, і вона вже просто задихалася у цих блаженних ароматах. Чула як із неї щось вилазить, щось ніжне й легеньке, щось абсолютно не схоже до того, що мало честь виповзати з неї раніше.

Не чуючи такого знайомого і звичного запаху, Роза занепокоїлася і обережно-преобережно запустила долоню під себе.

Те, що випало їй у жменю, не було ані теплим, ані важким. Воно було легеньким, оксамитним і приємним на дотик.

Коли подивилась, то побачила повну жменю трояндових пелюсток. Ах, так ось звідки цей божественний запах!

Роза відкинула непотрібну газету й, випроставшись, зазирнула в діру на сідалі. Вся дотеперішня її продукція, плід кількарічних зусиль, був тепер увесь прикрашений рожевими і червоними пелюстками.

– О Боже! – зойкнула вона. – Я какаю трояндами!

І тут її осінив здогад:

– Може, я свята?

Ця гадка настільки її ошелешила, що Роза вийшла з виходку в якомусь сомнамбулічному стані, заточуючись і хапаючи роззявленим ротом повітря.

Так вона дійшла до хвіртки і, угледівши на вулиці пана Бомблика, пролопотіла:

– Я – троянда! Я – райська троянда! Пришпиліть мене до камізельки!

Пан Бомблик протер очі і бовкнув:

– Що з вами, пані Розо? Покажіть мені спочатку ту шпильку, якою можна було б вас пришпилити. А так, між нами, то, пані трояндо, не зашкодило б вам свої майталеси вбрати, а то вже геть виваляли.

– Що? Майталеси? Які майталеси?

Роза ошелешено глянула собі на ноги і мало не зомліла – так і є, вона забула вбрати майтки! Тепер цей рожевий фланельовий лантух, в якому б завиграшки помістився центнер бараболі, волочився за нею по землі.

Але Роза оговталася досить хутко і граційним порухом своєї ніжки закопнула майтки в кущі порічок, сказавши:

– Вони вже мені не потрібні.

– Як на мене, – сказав пан Бомблик, – то вони ще не виглядали аж так безнадійно. Моглибисьте ще поносити.

– Але віднині мені вже не треба трусів!

– Пані Роза, певно, дістала свірка? – поцікавився пан Бомблик, ґречно подзьобавши свого лоба вказівним пальцем. – Можна відцуратися майна, хати, навіть батьківщини, але – майток? Навіть ті, як їх… папуаси носять лопухи. Без майток нині хіба янголи ходять.

– А я і є янгол! – хіхікнула Роза, тішачись тупістю сусіда.

– Ви – янгол? – не повірив той. – З такою дупою? Перепрашаю, пані Розо, але мусілисьте нині рано впасти на голову. Помацайте лишень, чи нема на тім’ячку ґулі.

– Ах, пане Бомблик, ви ще нічого не знаєте, але коли дізнаєтесь – ах! У мене нема слів. Але ходімо, ходімо, я вам щось покажу.

Сусід насмішливо потупцяв за нею в той самий затишний куточок саду, де стояв старенький вифарбуваний на зелене виходок…

– Прошу зайти і полюбуватися.

– Ще чого! – обурився той. – Я таким добром і в себе полюбуватися можу. Чим ваше файніше від мого?

– А ви таки зазирніть, то переконаєтесь.

Пан Бомблик прочинив обережно двері з такою міною на обличчі, начеб заходив до атомного реактора.

Запах троянд вдарив у ніс, і він зашморгав часто-часто, принюхуючись і задумливо аналізуючи таке загадкове явище. Далі зайшов усередину і зазирнув до віконця, котре було вирізане у формі серця.

– Ага, – кивнув, – так я і мислив собі.

– Ну, що? Тепер переконалися?

– Тепер переконався.

– Справді? Що я – янгол?

– Ні, що ви вар’ятка.

– Але чому? Чому ви мене ображаєте? – заломила руки Роза.

– Я вас не хочу образити, але ви самі наражаєте себе на образи. Вам ся захотіло з мене покпити, і ви з мене дурного робите. Але я є хлоп не дурний і зара бачу до чого йде. Я вам так скажу, пані добродійко, же ви потребуєте хлопа. Без хлопа жінка дуріє, кров б’є в голову, а від того ґумка на майтках пукає.