Юрий Винничук - Ги-ги-и

– Але ж я завжди мала повно хлопів!

– Яких хлопів? Хіба то хлопи? Та ж то пияцюри!

– Пане Бомблик, я колись читала, що ще в біблейські часи якась проститутка стала святою. Чому нею не можу стати я? Я не тільки какаю трояндами, я ще й літаю!

Бомблик про всяк випадок перехрестився:

– Свят-свят-свят! Пані Розо, щоби вам злетіти, треба реактивного двигуна в дупу закрутити.

– Не вірите! – Роза змахнула руками і щосили підстрибнула.

Бомблик щиро зітхнув і почалапав до хати.

Роза виповзла з будяків, сумно чіхаючи подряпане тіло.

Ні, вона так не здасться. Вона доведе, що й така, як вона, може творити чуда.

Якось поштар кинув листа з Америки до нашої скриньки.

– Піди до Рози та занеси листа, – сказала мама. – Можеш запхати просто в двері.

Навіть якби я хотів, то не міг би запхати листа у двері, бо вони були розкриті навстіж. Зайве й казати, що це мені було якраз на руку, бо мене завше приманювало таємниче життя Рози, і я будь-що прагнув потрапити до її робочого кабінету.

Я тихенько прокрався в сіни і приклав вухо до дверей. Був ранок, і Роза ще не працювала. Я постукав.

– Прошу! – озвалася господиня.

Я побачив її на ліжку, як і сподівався, зовсім голу. Лежала, розкинувши ноги й склавши руки на широкому животі. Поглядом я одразу ж прикипів до її живота, і в мене мороз пішов попід шкіру. Роза лежала до мене ногами й бачити мене не могла. Для цього мусила б звести голову.

– Хто там?

– Це я, ваш сусід, – відказав я.

– А-а, заході, дєточка. Там на столі є канфєтка. Вгощайся.

– Спасібо.

Я старанно вимовляв російські слова, наче диктор радіо. Але не рухався з місця, бо лише з тієї позиції міг безборонно розглядати Розу. Я уявляв собі, як на оцю гору вилазили дядьки і яких їм зусиль вартувало, щоби втриматися і не зісковзнути. Моя б нога там помістилась завиграшки, подумалося мені:

– Мама передала вам ліста.

– Какого гліста?

– Е-е… пісьмо… от що передала.

– Пісьмо? Від кого? Невже з Америки?

– Еге, з Америки. А марку можна взяти?

– Марку? Гм… Можна. Але ти мені за це, дєточка, прочитай пісьмо.

Ну й везе ж мені сьогодні, тішився я.

В листі її чоловік сповіщав, що одружується з власницею ковбасної крамниці.

Роза важко крекнула і сіла.

– От падлець! От негідник! Я на нього все своє здоров’я угробила! І це той, що казав до мене: «Мій тюльпанчик!» Та-ак… зараз я йому напишу… Ні, ти напишеш. Пиши!.. Ромуальд! Ти свиня, скотина, падлюка і цей… як його, одним словом… залиш місце. Ти не знаєш, кого покинув. Про Розу вже в газетах пишуть… – Тут вона схопила першу-ліпшу газету, що валялася на підлозі, і прочитала: «Ідя навстрєчу рєшєніям XXI с’єзда… е-е… Роза постоянно увілічуваїть надої…» Нє, стоп. Про надої не надо. Пиши: «Єйо моральний облік, – читала вона з газети, – примєр для подражанія нашого колєктіва. Равняясь на… е-е… Розу, ми увєренно ідьом к построєнію нового общества во всьом мірє і за єго прєдєламі…»

Але тут вона заридала і крізь сльози вимовила:

– Ні… ні… не треба… Це вже не поможе…

Вона плакала і била кулаками подушку.

Нарешті вона встала з ліжка і прогриміла:

– Падлюка! Хто він такий? Я всю жизнь прожила з ним, як жопа в трусах: ні свєту, ні воздуху!

Велетенська, розпашіла гнівом Роза стояла наді мною у всій своїй красі. Ходором ходили її груди, а за ними стежили мої зачудовані очі. Я подумав, що якби котра цицька ненароком урвалася й гепнула мені на голову, то я б і не кавкнув. Про всяк випадок відступив на крок.

– Ніхто не шкодує бідну Розу! Всі думають, що Роза мільйонер. А Роза не має навіть трусів! Ти бачиш? Разві на мені є труси? На мені нема нічого. Можеш торкнутися, коли не віриш.

І ось вона, мабуть, в екстазі гніву схопила мене за руку й провела нею по животі. Це було так несподівано, що мною аж пересмикнуло. Та Роза це витлумачила по-своєму і вмить обняла мене й міцно пригорнула до себе.

– Ох ти ж, моя дєточка! Тобі жалко Розу, правда? Тобі дуже жалко тьотю Розу?

Але я нічого не міг відповісти, бо обличчя моє опинилося в Рози якраз межи ногами, і її кудлате волосся лізло в ніс і в рот. Я міцно зціпив губи і намагався не дихати, щоб не зомліти віл гострих запахів, що били фонтаном з її живота.

Роза гладила мою голівку і лопотіла:

– Пожалій, пожалій тьотю Розу.

З великим зусиллям мені вдалося вислизнути з її обіймів, і я ковтнув повітря. Ще трохи, і я б знепритомнів. У голові гуділо, все обличчя змокріло від поту.

Роза згребла зі столу кілька цукерок і тицьнула мені. Цукорки були липкі, розлізлі й смерділи тютюном.