Юрий Винничук - Ги-ги-и

Ви вже здогадалися, що все це належало до щомісячного ритуалу, розігруваного суворо за неписаним сценарієм самого дільничного. За кілька літ співпраці Роза чудово знала, чим догодити колезі, адже обзиранням її тілес він компенсував собі ту естетичну насолоду, якої йому так бракувало в сухоребрій законній шкапині.

Коли повія нарешті зводилася з підлоги, міліціонер вдавав, наче озирає слоників на шафі, потім відкашлювався і простував до столу, заставленого чорнилом, склянками, огризками хліба, хухав на стілець і сідав, поклавши папку на коліна.

Роза звільняла частину столу, виявляючи при цьому дивовижну прудкість, і добувала з шафи недопиту пляшку коньяку.

– Той самий? – кивав на нього міліціонер і прицмокував.

– Аякже, – плямкала Роза і наливала два келішки. – Давай, гражданін участковий, за любов!

– Ну, давай, – блискав риб’ячими очима участковий і, цокнувшись із курвою, одним духом перекидав коньяк собі в горлянку. – Спритна ти дівка, га?

– Що ви таке кажете? Здоров’я вже не те. Колись я могла гори перевернути, а тепер навіть нічного горшка з місця не здвину.

Міліціонер озирав нічного горщика і співчутливо хитав головою.

– Аж не віриться, що людина може стільки нацюняти!

– Нема таких труднощів, яких би не могла подолати радянська людина!

І тут вони весело заливалися сміхом. При цьому Роза стрясалася усім своїм голим тілом, ляскаючи себе по стегнах, аж гуло.

– А ще мене дивує, куди це ви грошики витрачаєте. Заробляєте за два дні стільки, скільки я за місяць, а в хаті у вас хоч на ровері катайся. На вбрання ви не витрачаєтесь, на харчі теж, їжу вам до хати приносять. На вулицю на виходите…

Роза наливала по другому і приказувала:

– Що я заробляю? Що я заробляю? Я нічого не заробляю! Я бідна жінка. У мене хоре серце. Я в будь-який час можу зробити па-па лівою ніжкою. А я ж мушу подумати про старість. Можливо, я ще довго буду жити, але не зможу займатися трудовою діяльністю. Я вся в роботі! Ви зверніть увагу на моє ліжко! Яке воно мокре! Моє ліжко мокре від мого поту! Я працюю, мов проклята! Ніхто в Совєцькім Союзі не працює по дванадцять годин! Одна лише Роза. А погляньте на дошку пошани. Там є Роза? Ні, там нема Рози. Зате там є товариші Бураченков і Хачік’янц. А Рози нема. Але Бураченков і Хачік’янц бувають у Рози щоп’ятниці. Вони так і кажуть: «Роза, ти помагаєш нам виполнять соцобязатільства. Без тебе, Роза, у нас був би творчеський простой». Роза мусить працювати, щоб країна не збивалася з виробничого ритму.

– Звичайно, звичайно, – кивав міліціонер. – Я й сам гроші відкладаю. Чого доброго ще попруть з роботи, за зв’язки з мафією. На одну платню не виживу.

– Де ви в нас мафію знайшли? – поцікавилася Роза. – Сама би з ними зв’язалася.

– Та ви вже з ними і так зв’язані. Висять на дошці пошани.

– О-о! – похитала головою Роза. – Хто б подумав.

– А як там Ромуальд Павлович? Які від нього вісті?

Ромуальд Павлович – законний чоловік Рози. Кілька років тому він емігрував до Америки і зробив там кар’єру, розбавляючи бензину водою. Роза діставала від нього листи, в яких він постійно скиглив і кликав Розу до себе. Та вона не їхала.

– Що ви? Як ви можете подумати, що я поїду? Я ніколи не поїду туди, де експлуатують жінку. Я люблю свою Вітчизну – великий Совєцький Союз, і його мужній народ, який ще в стані прокормити Розу Кнукельбаум. Ні, я звідси не поїду. Я з дитинства не люблю імперіалістів. Тут Роза – поважна людина. Ви подивіться, які люди до неї ходять! Сам товариш Бубновський до мене ходить! Він приходить і каже: «Роза, коли я на вас дивлюся, то переконуюсь у всезростаючому рівні добробуту совєцького народу!»

Потім Роза виймає з шухляди наготований податок, загорнутий в газету і перев’язаний рожевою стрічкою. Дільничний густо червоніє і ховає податок у кишеню. В дверях він робить під козирок, виструнчившись, наче перед генералом, і виходить, а Роза проводжає його задоволеним квоктанням.

Однієї осені сталася з Розою дивна пригода. Вона стояла біля вікна й дивилася вслід за тоненьким разком намиста в похмурому небі. Бузьки на очах маліли й зникали, але не маліла і не зникала гаряча туга в погляді Рози.

Вона знялася у повітря і, розпластавши повні рожеві руки, зависла поземно.

– Я лечу! – скрикнула налякано.

Але Роза не летіла, її тіло тільки висіло, наче у цирку, і ледь-ледь погойдувалося в повітрі.

Це було так несподівано і так переобтяжувало шлунок від щойно спожитого обіду, що Роза відчула нагальну погребу провідати кльозет, а що ця обрядова споруда стояла в затишному куточкові саду, то вона спробувала вилетіти надвір.