Юрий Винничук - Ги-ги-и

– У-у-у! – застогнала Мать Революція. – Мужика! Мужика!

Берія, важко дихаючи, кинув сокиру на підлогу. Секретарка стріпнула персами та, прихопивши безголового півня, який не переставав тріпатися, покинула добірне товариство з гордо піднятою головою. Малєнков розчахнув вікно і став жадібно ковтати повітря.

Провівши секретарку масними очима, Сталін сказав:

– Да-а, Лаврентій, істинний з тебе джигіт. Тобі б у цирку працювати.

– А чим ваше ЦК не цирк? – спитав я.

Комуністи засміялися, мов і не про них говорилося. Ворошилов крутнув вуса:

– Це ще нічого. А от раніше, дак наш Лаврентій відрубував голову і півневі, і секретарці. Щодня по три секретарки пускав у расход. Ніяк йому не вдавалося, щоб не зачепити бабу. Дак ми вже розпорядилися, щоб набирали самих контрреволюціонерок, шпигунок і жінок-вредителів… А потім, дивись, навчився. Справжній тобі джигіт.

– Мужика! – проревіла знов Мать Революція.

Поки вони були зайняті собою, я вийняв з кишені маленьку темну пляшечку, зовсім малесеньку пляшечку, яку вдалося мені поцупити у медичному ізоляторі. Я покрутив її у пальцях, наче коштовний камінь, любуючись грою світла на її поверхні, а потім тихцем перехилив і зручніше вмостився у кріслі. Ті, що живуть в моїй уяві, зникнуть разом зі мною. П’янлива хвиля стала поволі затоплювати мій мозок, я побачив, як вони почали розчинятися у повітрі один за одним, наче клуби диму, ледь-ледь усвідомлюючи своє зникання. Якась тривога, звичайно, опанувала їх, невловимий страх стиснув їхні серця, вони знервовано закрутили головами, шукаючи пояснення то в очах Сталіна, то в моїх, і, врешті-решт, коли збагнули, що це все має означати, то закричали, вирячивши очі, замахали руками, забігали, наче щурі у пошуках шпарки, але мої очі уже гаснули і вкривалися пеленою, забираючи їх усіх у темну невідь.

– Нє-е-е-ет! – верещала Мать Революція, вона зникала останньою, і її зникання було найболючішим.

– І що ви на це, пане доктор?

– Гадаю, їх усіх треба розселити по різних палатах. Де він взяв отруту?

– Слава богу, не в нас. Він її поцупив у в’язниці, в медичному ізоляторі.

– І не міг він отруїтися там?

– Мабуть, прихопив отруту про всяк випадок. А тут ці ідіоти своїми фантазіями довели його до самогубства.

– Хіба йому бракувало власних фантазій?

– Не бракувало. Але його легко було збити з пантелику і спрямувати в інше русло. Власне, це й була причина, що його поклали саме до цієї палати. Але згодом я помітила, що він втягнувся у їхню гру. Він став одним із них.

– Я не думав, що це так серйозно. Чим вони там займалися?

– Спочатку це виглядало досить невинно. Вони провадили репетиції якоїсь п’єси. Самі пошили костюми й декорації. Але поступово так перейнялися своїми ролями, що почали жити життям своїх героїв. Ми думали, що спілкування з ними для хворого тільки на користь.

– Добра мені користь! Що вони там верещать?

– Він переконав їх, що вони – плід його уяви, і зникнуть разом із ним. Тепер ними оволодів страх.

– Негайно усіх в гамівні сорочки і по різних палатах. І щоб вони ніколи більше не перетиналися. Костюми й декорації конфіскувати.

– Я виписала для них заспокійливе.

– Потрійну дозу.

1984

Коли Олександр Євдокимович Корнійчук (ОЄК) завершував чергову п’єсу, то влітав на кухню, де його дружина Ванда Львівна Василевська (ВЛВ) варила галушки, і бив її по голові друшляком. Вона ділила його радість тим, що виливала йому на голову баняк гарячої води разом з галушками. ОЄК дуже тішився і, сівши де-небудь у куточку, збирав з голови галушки та й весело обідав, закусюючи часником.

В ОЄКа був син з двома великими головами. В одній голові жив щур, а в другій гусак. І от цей гусак весь час намагався впіймати щура, який деколи визирав то з вуха, то з носа.

ОЄК любив говорити:

– Це так виглядає боротьба двох ворожих систем.

ОЄК дуже соромився свого походження. Воно, бачите, було в нього не зовсім українське. І коли хтось занадто допитливий присікувався: