Юрий Винничук - Ги-ги-и

Помітивши цю ленінську позу, Політбюро поволі стихло і розступилося, імітуючи душевний трепет.

– Геніально! – заплескала в долоні Мама, чим і розрядила обстановку. – В одному я впевнена: якщо коли-небудь цей експеримент з соціалізмом полетить кібені матері, мої діти не залишаться без шматка хліба. Адже вони такі талановиті циркачі!

– Чому ви це назвали експериментом? – спитав Сталін. – Шо за шуточки?

– Йося, а знаєш, що мені одного разу сказав академік Павлов? А він так сказав… Якби Лєнін був мудрою людиною, він би свій експеримент перевірив спочатку на собачках. А вже потім, якщо собачки виживуть, спробувати на людях.

– Шо? Так і сказав? – аж затрясся від сміху Сталін, і всі решта за ним заіржали, заґелґотіли, закувікали…

– Так! Ну всьо! Ну всьо! – заспокоював їх Берія, душачись від сміху. – Канчай балаган! У нас Політбюро! Прошу сідати. Зібрали ми вас… Я кому сказав сідати?!.. Зібрали ми вас, таваріщі, щоб сповістити пренєпріятнєйшоє ізвєстіє. А іменно…

– К нам їде ревізор, – зхохмив Каганович.

– Шо, знову цей Ріббентроп? – сполошився Малєнков.

– Мовчать! – гаркнув Берія. – Ситуація у нас така, шо просто скандал. Ось бачите цього чоловіка? Хто його знає? Ти, товариш Каганович, довжен знать. Ми тебе для чого на Україну послали?

– Готувать плацдарм для Гітлера, – відрапортував Каганович.

– Вот іменно.

– За ці двадцять років заморено голодом 7 мільйонів. Вивезено на Сибір 10 мільйонів. Розстріляно на мєстах 4 мільйони. Самих тільки писателів, художників, композиторів, наукових діячів зничтожено на Україні 5 тисяч.

– Молодець. Значить, ти усіх врагов довжен знать в ліцо. От етого пізнаєш?

– Кажись, пізнаю… це якийсь чи то художник, чи то писатель…

– Гірше, Лазар, – зі смутком проказав Берія. – Він, падла, і художник, і писатель, і недобитий петлюрівець. Викликали ми його в Кремль просто з тюрми, щоб замовити геніальну картину про щасливе сімейство. А він знаєш, що заявив?

– Що він не продається, нічого не буде малювати, і тепер проблема, чи його розстріляти, чи посадити, – проторохтів Лазар.

– Єрунда, – відмахнувся Берія. – Він заявив набагато серйозніше. Сказав, що ми всі тільки плід його фантазії.

– Що ми існуємо тільки в його уяві, – з тривогою в голосі промовив Сталін. – І коли зникне він, то зникнемо й ми.

– Ужас! – скрикнув Малєнков.

– А по-моєму, херня, – буркнув Ворошилов. – Якби оце в мене шаблі не забрали при обшуку, я б січас показав, як з такими провокаторами балакати.

– Може, він бере нас лише на мушку, – міркував Каганович, – щоб самому врятуватися. Він же ж знає: від того, чи він намалює картину, чи ні – нічого не зміниться.

– От у тому й діло! – помахав пальцем Берія. – Або бреше, або правду каже. Якщо, не дай Боже правду, мусимо його берегти як зіницю ока.

– Товариші! – озвався Молотов. – А може, нам оце все тільки сниться? Га?

– І справді! – зрадів Малєнков. – Ану давай ущипнемо себе!

І тут усеньке Політбюро почало себе щипати з таким завзяттям, аж сльози на очах проступали. Декому цього видалося замало, і вони билися головами в стінку, стрибали зі столів, а Ворошилов навіть схопив гіпсовий бюстик Ілліча і розтраскав його собі на голові, та так, що й з крісла беркицьнув. Малєнков прокусив собі руку, показував усім і верещав як недорізаний:

– Дивіться! Кров! Кров! Це не сон! Це правда!

Мать Революція набрала повний рот води і пирснула на Ворошилова. Кавалерист очуняв, потрусив головою і сказав:

– А я все одно не вірю!

Після чого гаратнув себе по голові масивним прес-пап’є з головою Маркса. Після такого удару він уже на холодну воду не реагував.

Весь цей час лише Берія і Сталін сиділи похмурі й спостерігали за божевіллям Політбюро.

Молотов узяв зі столу ручку з великим сталевим пером, уважно її оглянув і з силою загнав собі у задницю.

– А-а-а! – заверещав він. – Це не сон!

Терпець у Берії увірвався і він, висмикнувши з-за халяви канчука, кілька разів стрілив ним у повітрі. Задрижали шиби, а Політбюро завмерло з переляканими писками. Навіть Ворошилов розплющив одне око.

– Всьо! – гаркнув Берія. – По місцях! Тепер всім ясно, що це не сон, а гірка дійсність.

Всі знову розсілися навкруг столу, тільки Сталін міряв кроками залу.

– Так-так-так… – постукала по столу Мать Революція. – Весела історія, нема що сказати.

– Е-е-гм, дозвольте мені уточнити, – почав Молотов. – Виходить, що нас насправді не існує? І вся наша діяльність, всі наші подвиги – це тільки його фантазія?! Фата морґана?