Юрий Винничук - Ги-ги-и

Пукнувши двадцять разів, Малєнков вернувся до столу, і відразу ж почали бити куранти.

– Браво! Браво! – похвалила Мать. – Які в мене талановиті діти!

– А ось і солодке! – оголосив радісно Ворошилов, подаючи на стіл торт, з якого вже встигли згребти всю кремову верхівку.

– Це – торт?! – обурилася Мать. – А де різні там розочки, пташечки, листочки?

– А де напис «Смерть космополітам»? – трахнув кулаком Молотов.

Ворошилов нервово облизався, але запізно.

– Ось! Ось де наш крем! – закричав Лазар, показуючи на кавалерські вуса.

Зчинився рейвах, всі одночасно почали обвинувачувати Ворошилова в антирадянській діяльності.

– Всьо! – сказала Мать Революція. – Моє терпіння пукнуло! Подайте мені Климентія!

– О-о-о-й! Мамо! Не треба! – верещав Климентій, але його все-таки скрутили, притягли до Мами і, здерши галіфе, наставили задницю.

Мать Революція узяла ремінь, якого подав їй Малєнков з таким масним виглядом, наче мав отримати якусь неземну насолоду, і тричі від душі ляснула Ворошилова по задниці. В цей час Малєнков намагався ще й ущипнути Климентія, і, коли це йому вдалося, він застрибав від щастя довкола столу.

– Брись! – форкнула Мать, скидаючи Ворошилова собі з колін. – І що в мене за діти? Кожен тільки й думає, як обмахерити іншого.

– И-и-и-и! – розмазував сльози Ворошилов. – Торта мені пожаліли!

– Нічого ти, дурак, не поняв, – похитав головою Молотов. – Не торта ми пожаліли, а твоєї революційної свідомості шкода нам стало.

Саме в цей момент з’явився Берія і, розмахуючи в повітрі якимсь папером, покрокував просто до мене.

– Во! Приказ про твій розстріл! – Він тішився неймовірно.

– А Йосип Віссаріонович підписали? – поцікавився я.

– Конешно підписали. Так шо я тебе вб’ю.

– Коли вам буде завгодно. Хоча, думаю, це неможливо зробити.

– Справді? – витріщив баньки Лаврентій. – Чому?

Голос його усе сильніше скидався на голос євнуха.

– Тому, що такого ще не було, аби звичайні персонажі могли убити свого автора.

– Які персонажі? Який автор?

– А такий, – мені дуже подобалося його дратувати. – Ви всі – плід моєї фантазії. Вас уже давно не існує так само, як і того дикого світу, який ви сотворили на свою гидку подобу. Це я вас викликав із непам’яті і змусив знову ожити. Але все це тільки в моїй уяві.

– Брєд! Самашедший брєд! – загорланив Берія і забігав по залі, роблячи широкі кроки. – Ти хочеш сказати, що я і товариш Сталін, і геть усі тут у Кремлі – це тільки твоя фантазія?

– Звичайно. Це навіть не сон, і ви не зможете, ущипнувши себе, прокинутися.

– Не зможу… прокинутися… – навіщось повторив він і протер пенсе.

– Е! – озвалася Мать Революція. – Ти шо там агітуєш? Ти шо, хочеш сказати, що і я тільки плід твоєї уяви?

Всі насторожено повернули голови у мій бік і чекали відповіді. Я розумів тепер, що потрапив у тунель з одним виходом і мусив тепер рухатися назустріч своїй смерті, а може, й спасінню.

– І ви теж плід уяви. Але вже не моєї. Бо така соціалістична революція, яка підкосила наш народ, могла народитися тільки у хворобливій уяві присутніх і не присутніх тут маніяків. Досить когось із них вифантазувати з пам’яті і відразу ж з’явитеся ви – Вічна Фрейліна Смерті!

– Браво! Браво! – заплескала в долоні Мамуся. – Ви поет! Так мене ще ніхто не називав! Вічна Фрейліна Смерті! Хай сховається Маяковський!

– Він уже сховався, – гигикнув Малєнков.

– Але ж це повний брєд! – нервував Берія і натис дзвінок.

До зали ввалився Сталін. У нього був заспаний вигляд.

– В чом дєло? Тривога?

– Да, – сказав Лаврентій. – Іменно тривога. Цей суб’єкт запевняє, що нас не існує і що ми – плід його фантазії. Весь Кремль – це його уява. Га? Як тобі подобається?

– Я відразу казав, що він контрик. Це Петлюра нам його спеціально закинув мозги парити.

– Який Петлюра? – здивувався я. – Ви його давно забили.

– Ніхто його не вбивав! – невідомо чого сполошився Берія. – Тобто вбивав, але не я. Тобто я, але не зовсім. Тобто зовсім, але не так, щоб той… Словом його вбив цей… як його… Шварцбард… за ці… як його…

– Жидівські погроми, – підказав Сталін.

– Погроми робив Денікін, а на Петлюру списали, – заперечив я.

– Неправда! У нас є документи! – ще нервовіше заверещав Берія.

– Спокійно, – сказав Сталін, – одним Петлюрою менше, одним – більше, це не міняє дєла. А ти всьо равно шпигун. І ми тебе зараз розстріляємо.

– А діло, я вам скажу, неординарне! – озвався Каганович. – Діло дуже, я вам скажу, делікатне. Бо, коли він диствительно… гм… ето… автор… тоді самі понімаєте… інтересна получається комбінація.