Юрий Винничук - Ги-ги-и

А ОЄК знову став біля вікна і вимахував десяткою. Коли це помітила Циля, то дуже розхвилювалася, бо нагадала, що забула взяти гроші. Вона підійшла до вікна і почала робити знаки, аби ОЄК у щось ті гроші загорнув та кинув їй у вікно.

ОЄК, довго не думаючи, зашпортав гроші до вазону, старанно розмахнувся й метнув ним у вікно навпроти. Вазон попав у голову Збанацькому, і той помер на місці.

– Ай-я-яй! – похитала головою Циля і погрозила пальчиком. – Тут уже вам одною десяткою не обійтися.

Так воно й сталося.

Одного разу ОЄК потрапив під асфальтовий каток, який зробив з нього пляцок. ОЄК спробував підвестися, але тепер це було важко. Каток наїхав знову і розкатав ОЄКа по цілій дорозі, а потім над’їхав другий каток і довершив справу.

ОЄК все ж таки не облишив спроб підвестися, і за п’ятдесят восьмим разом йому це вдалося. Виявилося, що він тепер дуже широкий, а тоненький такий, як книжечка «Загибель ескадри». Скидався він більше на вітрило, аніж на відомого драматурга. Тут його підхопив вітер і поніс кудись далеко-далеко. Може, навіть в Африку.

В Африці ОЄКа прибили до щогли і він там проплавав усю відлигу 60-х років. А коли до влади прийшов Брежнєв, то корабель з вітрилом ОЄКа прибув на Кубу. Там його відразу впізнали, і сам Фідель поцілував його у щічку.

ОЄКа здерли зі щогли, скатали в трубочку і відправили в СССР. В Одесі подумали, що це звичайна каналізаційна рура, і вставили її в каналізацію. І цілий місяць ОЄК випомповував різні фляки, аж поки не вияснилася помилка.

Руру вийняли, вимили в морі, щоб вона так не смерділа, і відправили до Києва. Ну, там з великим драматургом довелося довгенько поморочитися, поки вернули його до нормального вигляду, а все ж відтоді п’єси ОЄКа уже були з душком.

Якось ОЄК виліз на стовп на Хрещатику і почав виголошувати промову. Зібралося море народу. Прийшли відповідальні товариші і прислухалися, що глаголить великий чоловік. Виявилося, що ОЄК читає монолог Галушки з п’єси «Часник», чи то пак монолог Часника з п’єси «Галушка». Інші дослідники твердять, що то був монолог з п’єси «Платон крекче». Одним словом, відповідальні товариші заспокоїлися і відійшли.

Проте юрба не зрозуміла, про що йдеться, і почала кидатися гнилими помідорами, не впізнавши улюбленця уряду. Коли помідори скінчилися, в рух пішли камінці. Один з них роздробив класикові нижню щелепу, а другий вибив око. Його забрала «швидка допомога» і завезла в лікарню. Там йому вставили щелепу письменника Збанацького, який після цього став сильно шепелявити. А от з оком просто біда – нема донора.

Зібрали Пленум Спілки письменників і поставили питання руба. Слово взяв тов. Рибак:

– Товариші письменники! Мушу вам сповістити дуже сумну новину. Наш дорогий товариш, видатний… ні – великий український радянський драматург втратив ліве око в боротьбі з реакцією. Самі розумієте, що драматург, та ще й радянський, без одного ока – це вже не драматург. До того ж він їздить часто за кордон і представляє там нас із вами. Як же він буде нас представляти з одним оком?… Так от, товариші, секретаріат порадився і постановив: для трансплантації лівого ока вибрати на донора когось із передових членів Спілки. Бо ж подумайте: драматургів у нас обмаль, їх треба берегти. А поетів так багато, що їх пора знову відстрілювати (бурхливі оплески). Та й, чесно кажучи, навіщо поетові два ока? Гомер, як відомо, взагалі був сліпим. А згадаймо наших кобзарів, які так гостро бачили наше з вами світле майбуття, перебуваючи у суцільній темряві. В народі кажуть: де темно, там приємно (бурхливі оплески) . Сліпих поетів історія знає, а от сліпих чи однооких драматургів – ні. А тому цього ми ніяк допустить не можемо. Отже, товариші, висовуйте кандидатів на донорів. Це повинні бути відповідальні товариші, справжні громадяни і обов’язково, товариші, я на цьому просто наголошую: віддані представники соцреалізму! Жодних модерністів, авангардистів, чорних гумористів просимо не висовувати. Хоча, здається, у нас таких і нема в Спілці.

Запанувала тривожна мовчанка. Письменники вовтузилися на місці й ховали очі. Нарешті встав з місця відповідальний письменник-каґебіст Ве Виноградський:

– Дорогі товариші! Я тут прикинув і вирішив, що найкращим кандидатом на донора має бути тов. Де Онкович, який завідує відділом поезії журналу «Всесвіт». Це справжній громадянин, поет-реаліст, оспівувач прекрасного. Тільки його око заслуговує на таку честь.