Джон Фаулз - Маг

— Ви ж сказали, що живете самі.

— Я сказав, що хочу, аби острів’яни так гадали.

Сухий тон голосу розвіяв мої наївні здогади. Це попросту його коханка, яку він чомусь не хоче зі мною познайомити. А може, вона сама не хоче. Я всівся на шезлонґу.

— Я не дуже тактовний. Вибачте.

— Не те що нетактовний. Вам, мабуть, трохи бракує уяви.

— Здається, я з вашого наміру помітив те, чого не годиться помічати.

— Не від вас, Ніколасе, залежить вибір того, що варто помічати. Вибір полягає в тому, як тлумачити побачене.

— Звісно ж.

— На все свій час.

— Перепрошую.

— Чи смакує вам бренді?

— Дуже.

— На смак подібне до арманьяку. То як? Розповідати далі?

Кончіс повернувся до своєї історії. Я вдихнув нічне повітря, відчув під ступнями твердий бетон і намацав у кишені шматок крейди. Та як тільки задер ноги й відкинувся на спинку, тут же пройнявся непозбувним відчуттям, що хтось чи щось намагається вслизнути поміж мною й дійсністю.

— У Франції я опинився трохи більш як шість тижнів після того, як записався до війська. Я не вмів орудувати рушницею. Не міг навіть добряче ввігнати багнета в опудало кайзера Віллі. Однак мене мали за кмітливого й спостерегли, що я швидко бігаю. Отож і призначили ротним вістовим. А це означало, що мені належало бути кимсь на зразок слуги… Забулося слово…

— Ординарця.

— От-от. Навчальною ротою командував кадровий офіцер років тридцяти — капітан Монтаґю. У нього тільки-тільки зрослася нога після перелому, тому капітан тимчасово не годився до фронтової служби. Його обличчя віддзеркалювало якесь недолуге франтівство. Жевжикуваті, чепурні вусики. Один із найбільших бовдурів, які мені траплялися в житті. Своєю поведінкою він мене багато чого навчив.

Ще тривав наш вишкіл, коли капітан дістав наказ терміново поїхати до Франції. Цього ж самого дня він сказав мені таким тоном, ніби вручив чудовий подарунок, що використає всі свої зв’язки й важелі, аби я поїхав разом із ним. Тільки такий бевзь, як він, міг не зауважити, що мій ентузіазм роблений і дутий. На лихо, цей офіцер дуже прив’язався до мене. У нього в голові вміщалася не більш як одна ідея нараз. На той час це була доктрина offensive à outrance, тобто навального наступу — великий внесок Фоша на благо людства. «Сила удару залежить від загальної маси людей, — частенько мовляв Монтаґю. — Сила цієї маси залежить від бойового духу, а сила бойового духу — від моралі. Висока мораль, незламний бойовий дух, могутній удар — перемога!» І кулаком по столі: «Перемога!» Змусив нас завчити це напам’ять. Під час вправ з багнетами. Пе-ре-мо-га! Йолоп царя небесного.

Останні два дні перед від’їздом я провів разом із батьками та Лілі. Ми з нею присяглись одне одному в коханні до смерти. Ця дівчина, як і мій батько, отруїлась ідеєю жертовного героїзму. Мати мовчала, а якось навела мені грецьку приказку: мертвий не буває хоробрим. Згодом я не раз згадував ці слова.

Ми зразу вирушили на фронт. Один із ротних командирів помер від запалення легенів, і на його місце призначили Монтаґю. Це було ранньою весною 1915 року. Безперестанку йшов дощ зі снігом. Ми марнували довгі години в потягах, що простоювали в залізничних тупиках, у сірих містах, під ще сірішим небом. З першого погляду я міг розпізнати вояків, які вже побували на фронті. Новобранцям, що з піснями йшли назустріч погибелі, забила памороки воєнна романтика. А обстріляним ветеранам — воєнна дійсність, остаточний танець смерти, Totentanz. Неначе понурі старигани, що привидами просиджують у кожному казино, вони знали, що рано чи пізно, а все одно виграє круп’є. Однак не могли здобутися на те, щоб вийти з гри.

Кілька днів наша рота провела на маневрах. А тоді капітан виступив перед нами з короткою промовою. Ми підемо в бій, зовсім не такий, як інші, й у ньому цілком певно здобудемо перемогу. Завдяки йому вже за місяць будемо в Берліні. Ввечері наступного дня нас завантажили у вагони. Поїзд зупинився десь посеред великої рівнини, й ми вимаршували на схід. Темрява, греблі й верби. Ненастанна мжичка. Колонами поширилася чутка, що ми будемо штурмувати село, яке зветься Нев-Шапелль. Що в німців на озброєнні щось небувале — величезна гармата. І що буде масований наліт аеропланів нової моделі.

За якийсь час ми вийшли на заболочене поле й рушили до фермерських будівель. Дві години відпочинку перед тим, як зайняти позиції для атаки. Ніхто не міг заснути. Було дуже холодно, а розпалювати вогнища заборонили. Дав про себе знати мій справжній характер, я відчув страх. Але вмовляв сам себе: якби мене справді можна було залякати, то я б знав про це наперед. Ось чого я хотів домогтися. Ось так нас псує війна. З нашої доброї волі грає на нашій гордині.