Джон Фаулз - Маг

Збігали хвилини. Прегарне тіло лежало, оповите таємницею. Майже непомітно рухаються груди на вдиху та видиху… та чи рухаються? На якусь мить постало враження, що це геніально створена воскова подоба Лілі, віддана на поневіряння й наругу.

І тут постать рушилася.

Повернула голову в профіль, ґраційним дозвільним рухом простягла правицю — класичний жест мадам Рекам’є [231] Очевидно, йдеться про «Портрет мадам Рекам’є» — картину Жака-Луї Давіда (1800), на якій відома господиня паризького літературно-політичного салону Жулі Рекам’є (1777–1849) напівлежить на кушетці. . Дала знак тому, хто засвітив лампу й розсунув завісу. На сцену вийшла ще одна постать.

То був Джо.

Він став за кушеткою, огорнутий плащем — білосніжним, густо поцяцькованим золотою канителлю, з бозна-якої епохи. Давній Рим? Імператриця і раб? Джо кинув оком на мене — та ні, не скажеш, що це раб. Надто вже він величавий, понуро сановний. Це ж йому належать і зала, і сцена, і жінка. Джо глянув згори на Лілі, й вона, вигнувши по-лебединому шию, відповіла поглядом, повним відданости. Він узяв її за простягнену руку. Раптом я здогадався, кого вони грають, кого випало грати мені й як до того дійшло. Мені теж дали нову роль. Я спробував позбутися кляпа. Став гризти його, широко роззявляти рота, тертися обличчям до передпліччя. Даремно, поворозки міцно зав’язані.

Негр, тобто вже мавр, опустився навколішки й поцілував плече білошкірій жінці. Тендітна рука міцно обхопила темну голову. І надовго. Тоді Лілі відкинулася на подушки.

Оглядаючи її, він помалу провів долонею від шиї до пояса. Неначе мацав штуку шовку. Певен у покірності й податливості. Неквапно випростався й потягнувся до застібки, що підтримувала на плечі його тоґу.

Я замружився.

Нема правди. Все дозволено.

Кончіс вважає, що моя роль ще не дійшла кінця.

Я розплющив очі.

Тут не було нічого збоченського; ніхто не пробував довести, що я бачу щось інше, ніж любощі закоханої парочки. Так само, як ото дивишся на бій боксерів або виступ акробатів. Однак я не зауважив ні акробатичних штук, ні бійцівської завзятости. Парочка поводилася так, ніби поставила собі за мету показати, що дійсність — це антитеза недавнього фільму з його дурнуватою вульгарністю.

Я раз у раз заплющував очі, не міг на те дивитися. Але кожного разу щось змушувало мене, споглядача пекельних утіх, розкліплювати повіки. Заніміли руки — ще одна мýка. Два тіла на ложі барви лев’ячої шкури, світлоносно-бліде й густо-темне, спліталися й розпліталися, забувши про мене, про все на світі, крім виладовування своїх почуттів.

В їхній забаві не було ані натяку на непристойність. Цілком звичайна інтимна річ, біологічний нічний ритуал, що відбувається безліч разів, відколи світ світом. Але я ніяк не міг утямити, що спонукало їх кохатись у мене на очах, як вдалося Кончісові намовити їх на те, як вдалося їм переконати самих себе. Досі мені здавалося, що я попереду Лілі на цілу епоху, а тепер враження змінилося на діаметрально протилежне. Якось вона навчилася обманювати тілом ще краще, ніж інші можуть язиком. Напевно, ось це видовище було потрібне їй як вияв жаданої сексуальної емансипації, як спосіб самоутвердження. Ну а мені воно геть зайве — оцей засіб «остаточної дезінтоксикації».

Все, що я знав (або ж гадав, що знаю) про жінок, плуталося, каламутилося й спливало у велику таїну, поринало у спотворені тіні та зрадливі чорториї — глибше й глибше в темну товщу, далі й далі від ясного світла.

Чорна арка його довгої спини, лоно притислося до лона. Розкинуті білі коліна. Оці жахливі рухи, оте хазяйнування поміж піддатливих колін… Чомусь навернулася на гадку нічна інсценізація, коли Лілі зображала Артеміду [232] Ніколас помилився. Роль Артеміди виконала не Лілі, а її сестра. . Згадалася неприродна білина Аполлонової шкіри. Тьмяний полиск золотого вінця. Живий мармур кремезного тіла. Звичайно ж, ролі Аполлона й Анубіса грав той самий актор. До нього й подалася Лілі, попрощавшись з нами тієї ночі… а вранці чекала мене на пляжі невинною дівчинкою, незайманкою. Каплиця. Вигойдується підвішена чорна лялька, злорадно вищиряється череп. Артеміда, Астарта. Вічна брехуха.

Джо тихо справив обряд оргазму.

Два тіла нерухомо лежать на постільному вівтарі. Обличчя Джо не видно. Він відвернувся від Лілі, вона пестить його плечі. Я спробував вивільнити зболені руки з кайданів або принаймні звалити раму. Ба, вона прикріплена до стіни спеціальними скобами, а кільця приґвинчено до дерев’яних стояків.