— А на танцi пiсля урокiв що, не йдеш? — запитала Уляна.
Точно. Як це вiн може не пiти? Леся Михайлiвна, яка веде гурток бальних танцiв, поставила Володю в парi з Уляною. Здається, Леся Михайлiвна зразу зрозумiла, чого Володя записався. На вiсьмох дiвчат у гуртку Володя тепер — третiй хлопець. I тепер двiчi на тиждень вiн, завмираючи, обiймає Уляну за талiю. Вiн вiдчуває, як напружується прес, як час вiд часу внутрiшня частина його стегна торкається внутрiшньої частини її стегна. I яка рiзниця, що вже третiй мiсяць вони вчать один-єдиний вальс, якщо ранiше вiн навiть не наважувався торкнутися її руки, а тепер обiймає її за талiю, а її невагома рука лежить на його плечi.
На великiй перервi, пiсля четвертого уроку, Володя з Уляною зустрiлись у холi й думали проблукати мiстом тi двi години, якi через скасування географiї лишаються до танцiв. Але пiшов мокрий снiг, у неї мерзли ноги, бо не розрахувала iз взуттям.
— То пiшли до мене?
Вона кивнула.
Вiн жив близько до школи, вона далеко.
Пiд домом купили в «Першотравневому» бiсквiт до чаю. Триста грамiв. На вигляд дуже багато, бо бiсквiт легесенький.
Коли Володя своїм ключем вiдiмкнув дверi, тi вiдчинилися лише на п'ять сантиметрiв i зупинилися. Зсередини накинутий ланцюжок.
Володя не зрозумiв, шарпнув ще раз, сильнiше, вiн цього ланцюжок задзвенiв, i Володя одразу почув тупотiння нiг усерединi, до дверей з того боку швидким кроком пiдiйшов тато i скинув ланцюжок:
— О. Вас... вiдпустили?
— Географiчка захворiла, але ми потiм на танцi йдемо, — сказав Володя, нахиляючись i розв'язуючи шнурки.
— Добрий день, — сказала Уляна з пiвусмiшкою, i чомусь Юрi перед цiєю дiвчиною стало бiльш соромно, нiж перед сином.
Володя з бiсквiтом у пластиковiй коробочцi пройшов на кухню й зашпортався на порозi: в кухнi сидiла й курила незнайома жiнка з яскраво нафарбованими губами, з довгими червоними нiгтями.
— Це Свiтлана... е-е-е... Володимирiвна, — сказав батько. — Колега. По роботi.
«Колега по роботi» — тавтологiя, механiчно подумав Володя.
— Який у вас дорослий син, Юрiй... е-е-е...
— Васильович.
— Юрiй Васильович. Так.
Свiтлана, е-е-е, Володимирiвна встала з табуретки, лишивши сигарету димiти у блюдечку на столi, й скуйовдила Володі волосся. Вiд цього дотику Володя вiдчув, як волосся у нього стає дибки. Голова рiзко почала чухатися.
— Добрий день, — несмiливий голос iз коридора.
Уляна не знала, заходити їй чи нi: на порозi стовпились i Володя, i Юрiй Васильович, i Свiтлана, е-е-е, Володимирiвна.
— Заходь, заходь, дитино, — сказав Юра й силувано засмiявся.
Володя стояв iз бiсквiтом у руках i не знав, чи спершу покласти бiсквiт, щоб поставити чайник, чи спершу вийти з кухнi в дитячу покласти сумки з зошитами, а вже тодi повернутися робити чай, чи просто пiти в дитячу, а тато хай робить чай. Володя смикнув вiльною рукою, щоб поправити окуляри.
— Пам'ятаєш, — сказав Юра, — ти питав, чому взимку не буває грому? Я думаю, тому що хмари холоднi. А щоб утворився заряд вiд тертя хмари об хмару, потрiбна рiзниця температур. Ну, це здогад, треба ще перевiрити...
Володя поклав бiсквiт на стiл, а обертаючись по чайник, побачив плями на щоках Уляни. Уляна смаглява, з дещо жовтуватою шкiрою, i через це плями здавалися коричнюватими. Володя зрозумiв, що вперше побачив, як Уляна шарiється. Їй не личило.
— Час нiби прискорюється. Життя минає, нiби сон. Прослизає крiзь пальцi. Я рiк тут, в Iталiї, а значить, рiк вирвана з власного життя. Рiк — ти подумай, Шура!
— А я п'ять.
— П'ять. Це ж одна десята дорослого життя.
— Ти коли вертатися збираєшся?
— Та коли тепер? Вирiшили, що Сергiй поступає на платний. А ти сама знаєш, що таке платний.
— На юриста, мабуть?
— На економiста.
— Один хер.
— Шура, не кажи так.
— Я про платний.
Оля зiтхнула:
— Як я тепер повернуся? Це ж тепер i довчити його треба. А... я ж не дурна i сама знаю: ну що таке платний економiчний, та ще заочний.
— Ну...
— Папiрець. Папiрець, я знаю, Шура. Ну, а що робити?
— Живи трохи для себе.
— Тодi навiщо я тут?
— А я? — засмiялася Шура.
— Тобi легше... — Оля запнулася. Нетактовно казати так.
— Думаєш?
Шура приїхала в Iталiю пiсля того, як розiйшлась iз чоловiком, хоча формально не розлучилась. Дiти лишились у її матерi. Ще школярi.
Зразу пiсля знайомства Оля спробувала заговорити про те, що вона — не така, як звичайнi мiгранти, а людина з вищою освiтою, iнженер.
— Та тут половина наших як не iнженери, то лiкарi чи вчителi, — грубо засмiялася тодi Шура.
Читать дальше