Артём Чапай - Понаїхали

Оля й не уявляла, скiльки тут наших. I росiян. Тiльки й чуєш у недiльному натовпi то нашу, то росiйську. Тiльки росiяни зовсiм iнакшi, нiж нашi. Росiяни — багатi туристи. Шукають вiдкритий у недiлю супермаркет «в этой конченой стране». Обговорюють шкiряну куртку в вiтринi.

А нашi жiночки, ходячи парами:

— Як твiй сеньйор? Краще? Дай Боже, щоб одужав.

— Дасть Бог, iще рокiв десять-п'ятнадцять протягне.

— Марусю, я купила собi штани за п'ятнадцять євро, але менi тиснуть, у мене отут повнi ноги. Ти не хочеш поміряти? Якщо пiдiйдуть, подарую. Ну що ти, Марусю. А як ти моїм посилку слала, поки я хвора була?

У обох спокiйнi добрi обличчя. В обох коротко стрижене волосся: в однiєї сиве, у iншої стандартного свiтло-солом'яного кольору, як у ведучої обласного телебачення.

— Що, йдемо вже?

Iнша дивиться на годинник:

— Так, уже пiв на другу.

Оля, тримаючись на вiдстанi метрiв у сто, слiдом за ними перетнула площу Антонiо Грамшi. Площа була велика. Суцiльна парковка. Дерева по периметру.

Назустрiч iшла дуже повна кругленька жiнка, стрижена пiд хлопчика, з чорним прямим волоссям. На губах темна помада кольору, близького до iдеального фiолетового. Густий макiяж. Чорна чiлка майже до брiв. Це робило лоб нижчим, а обличчя круглiшим. Жiнка розмовляла по мобiльному. Якраз, коли вони порiвнялися, кругленька жiнка вигукнула в телефон:

— Та вiн йо-о-обнутий!

По-нашому. Оля здригнулася вiд несподiванки.

У жiнки була iдеально кругла голова. Кругле обличчя: повнi щоки, маленьке гарне пiдборiддя. Вся вона нiби складалася з куль, наче кубiстська скульптура: круглi стегна, круглi литки, круглi плечi, навiть передплiччя. I при цьому жодного вiдчуття важкостi. Стрибучий м'ячик.

— Кидай його, — сказала кругла жiнка в телефон. — Добре, я тут у перукарню заходжу. Передзвоню.

Вона легко пiднялася на кiлька сходинок i зайшла у прочиненi дверi. Оля зупинилась i бачила крiзь вiтрину на всю стiну, як молодий азiат пiдскочив до неї. Всi троє перукарiв тут були молодi хлопцi з Китаю чи, може, якого В'єтнаму. Жiнка, жваво жестикулюючи, щось говорила хлопчику-перукарю. Азiат здавався наляканим. Вона плюхнулась у м'яке крiсло, а Оля поспiшила до церкви.

Оля запiзнилася. Пiд затiненою аркою на вулицi, бiля церкви, все виявилося заставлене велосипедами. Кiлька велосипедiв, ланцюгами причепленi до iнших, навiть виступали на проїжджу частину.

Оля зайшла. Пахло ладаном, спокоєм i чистотою. Молодий священик розповiдав про явлення Дiви Марiї прихожанам пiд час облоги Константинополя сарацинами. Дiва Марiя обливалася сльозами. Священик пояснив, що свята земля Вiзантiї, християнська земля, невдовзi таки впала пiд натиском сарацинiв:

— I нинi там мусульманська iмперiя, — зi смиренням повiдав священик.

Кiлька жiночок не втримались i зiтхнули.

Потiм святили воду.

Оля хрестилася, коли хрестились усi, бо самостiйно не знала б, коли треба робити це. На «амiнь» точно. Здається, також на «в iм'я отця i сина», ще на кiлька ключових фраз. Оля роздивлялася людей. Церква повна пiд зав'язку. Сидячих мiсць нема, тож Олi довелося тулитися мiж заднiх рядiв спиною до стiни. Практично всi прихожани — жiнки. Оля ще нiколи, здається, не бачила такої однорідної аудиторiї: бiльшiсть — жiнки середнього вiку. Недовгi зачiски. Мабуть, щоб менше часу витрачати на догляд за собою. Волосся то фарбоване в мiдно-каштановий, то вибiлене перекисом водню.

Крiм священика, Оля нарахувала тiльки чотирьох чоловiкiв. Iз них один молодий стрункий паламар, у пiджаку поверх вишиванки. Iнший, серед прихожанок — пузатий дядько, впевнений у собi, сповнений власної значущостi чоловiка помiж жiнок. Третiй сидiв у iнвалiдному вiзку й мовчав: iталiєць, якого привезла якась баданте. Четвертий прийшов ще пiзнiше за Олю. Старенький, невисокий i лисуватий, з вусами щiточкою, у сiрому костюмi, вiн протискався бочком помiж жiнок i постiйно повторював:

— Можна? Можна? Можна?

Йому усмiхались, або усмiхалися з нього. Схоже, чоловiчка знали. Оля теж не змогла стримати усмiшки: вишиванка, костюм з надто короткими брюками, сандалi на босу ногу. I щось не так у цьому його «можна-можна». Що? Надто м'яке «ж».

Оля побачила серед прихожан тихеньку бабусю з Косiвщини, якiй в Iталiї легше, нiж у домашньому рабствi. Невдоволеної жiнки з Вижницi не було видно. Зате пiд кiнець служби прийшла кругленька жiнка, яка пiсля перукарнi виявилася стриженою ще коротше, пiд машинку. Тепер жiнка вдягнула на себе благочестиву усмiшку. Фiолетову помаду змiнила скромна рожева.

Коли служба закiнчилася, чоловiчок у сандалях похвалився своїм знанням мови: