Артём Чапай - Понаїхали

Сама Шура була бухгалтером. Колись, удома, в Кам'янцi-Подiльському. А в Червiї жила з вiсiмдесятилiтнiм iталiйцем.

— Як це тут називають: компанiя, — Шура засмiялася так, що ледь не вдарилась головою об спинку лавочки на набережнiй, де вони сидiли.

Грубi, мiсцями вульгарнi манери. Коли Шура смiялася, вона закидала голову, i ззаду на шиї утворювалися жировi зморшки. Якщо ззаду була, наприклад, спинка лавочки, Оля щоразу зiщулювалася: здавалося, Шура зараз удариться потилицею. Але потилиця Шури завжди зупинялася за сантиметр вiн перешкоди. Смiялася вона багато, голосно. Любила розмови нижче пояса:

— Знайшла вже собi iталiйця?

— Я одружена.

— Ой, ой! От поживеш тут iще рiк-два, у тебе там усе зсохнеться... чи мохом поросте. Тодi поговоримо.

— В Рiмiнi в недiлю їдеш? — перевела розмову Оля.

— Та треба б. Треба постригтись, а там китайцi стрижуть дуже гарно.

Оля подивилась на її чiлку i промовчала.

Ну, зате ця Шура весела. Коли вони тiльки познайомилися, Шура розповiла, як їхала в Iталiю за польською вiзою:

— Щас легше. А тодi Польща не була в Шенгенi. Мене один нiмець в Австрiю перевозив, — вона називала нiмцем австрiйця. — Ха-ха-ха, як щас помню. Дав менi якийсь паспорт i каже: якщо будуть питати, то ти — Марта Цiммерман, тридцять восьмого року народження.

Шура розреготалася, закидаючи голову: подивись на мене! Тридцять восьмий рiк народження! Ти подумай!

— Але нiчого не питали. Видно, все у них на кордонi було домовлено. Прикордонник тiльки так крiзь вiкно: давай-давай, проїжджай. Так що нiмець довiз мене до Вiдня. А вже там передав, щоб мене довезли в Iталiю. Я тому нiмцевi двi тисячi євро дала.

Попри деякi недолiки в манерах, Шура здавалась Олi значно приємнiшою за iнших наших у Червiї. Оля через Шуру вже познайомилась iз багатьма. Як виявилося, нашi в Червiї зустрiчалися по недiлях на лавочках бiля «Коопа» в центрi, а Оля завжди ходила в «Конад». З бiльшiстю жiночок Оля не мала про що говорити. Особливо з тими, якi любили обговорювати поза очi одна одну.

— Йде з фiси на години, а менi роботу хоче продати! «Хочеш на моє мiсце? Сто євро!».

— А буває, двiстi! Чотириста!

— Та ти ж така, як i я! Та грiх же!

Жiночки на лавочках хитають головами. Звiсно, нiхто з присутнiх так не зробив би. Так чинить завжди та, якої поруч уже нема.

Або розповiдали iсторiї про розбитi сiм'ї. Про те, як з вiд'їздом такої-то родина покотилася пiд укiс. Про те, як чоловiки спиваються й починають гуляти. Про те, як дiти сприймають матерiв як банкомати й не цiнують того, що матерi для них роблять.

Про все це майже завжди, а про постiльний бруд — завжди розповiдалось у третiй особi. Не про себе:

— Отак буває у людей. Охо-хо. Як добре, що у мене по-iншому.

Як добре, що у мене все зовсiм по-iншому, думала Оля. Так. У мене все по-iншому.

Шура хоча б не бреше собi.

Бiля «Коопа» Оля зустрiла й ту бабусю, яку бачила колись на велосипедi. Справдi наша. Тиха селянка з Коломийщини.

Постiйно приходила пiд «Кооп» колишня вчителька рiдної мови й лiтератури, з Тернополя. Ця була балакуча, й мала улюблену тему для розмов:

— Нашi люди, такi прекраснi, стали iнтелектуальним i трудовим фондом для Європи. А тим часом наша країна потерпає вiд напливу нелегалiв!

Тернопiльська вчителька, а нинi iталiйська баданте, боялася великих європейських мiст: там багато арабiв i негрiв. Вона радiла, що оселилась у маленькiй Червiї, де хiба що румунiв забагато. Вчителька недавно легалiзувалась, i тепер до неї мав приїхати чоловiк (правда, яку роботу знайде в Червiї вiн, поки було неясно).

Оля теж мрiяла легалiзуватись, оскiльки пiсля вступу Сергiя на платний стало зрозуміло, що додому вона по завершеннi року не повернеться.

Володя кинув танцi. У школi вiн вiтався з Уляною кивком голови. А iнодi просто iгнорував. Володя не пробачив Улянi, що тодi вона зашарiлася. Батько має право запрошувати колегу на обiд. Уляна не має права думати про його батька погано. Володя пам'ятав, як думав колись погано про маму. Володя не хотiв повторювати цiєї помилки з батьком.

Володя мовчки переїхав до бабусi з дiдом лише через кiлька тижнiв. Це сталося пiсля того, як Сергiй прийшов по якiсь свої речi за вiдсутностi батька, домовившись iз братом. Сергiй тепер числився студентом, але на його життя це практично не вплинуло.

— Що з батею за одна, не шариш?

— Така висока руда? — знизав плечима Володя.

Хотiв розповiсти, що то Свiтлана, е-е-е, Володимирiвна, просто колега, але Сергiй хмикнув:

— Та нi. Така чорнява мала.

Сергiй бачив батька з чорнявою у «Фараонi», тому самому ресторанi в одному з закинутих цехiв «Машбуду», де колись у нього була зустрiч випускникiв. Проходив через зал, гля, в кутку батя сидить i регоче. Чорнява чимось схожа на маму, принаймнi, той самий типаж. Тiльки молодша. Пляшка вина перед цими двома. За чиї бабки, цiкаво? Алкаш на пiвставки. За матушкинi ж.