Пауло Коэльо - Заїр

– Але це село називається не Ітака. І жінку звати не Пенелопа.

Михаїл не зрозумів мою історію, і не було сенсу пояснювати йому, що я тільки навів приклад. Я передав йому повіддя свого коня, й рушив пішки, щоб подолати сто метрів, які відокремлювали мене від тієї, котра раніше була моєю дружиною, потім перетворилася на Заїр, а тепер знову стала тією коханою жінкою, яку всі чоловіки мріють зустріти, коли повертаються з війни або з роботи.

Я брудний. На одязі та обличчі в мене пісок, тіло вкрите потом, хоч температура повітря досить низька.

Я думаю про свій зовнішній вигляд так, ніби це щось найважливіше у світі – так ніби я пройшов довгий шлях до своєї особистої Ітаки лише для того, щоб з’явитися тут у новому одязі. На цих ста метрах, які мені залишилося пройти, я повинен зробити над собою зусилля і пригадати, що сталося дуже важливе за той час, поки її не було зі мною – чи мене не було з нею?

Що я їй скажу, коли ми зустрінемося? Я багато разів про це думав, щось подібне до «я довго чекав цієї хвилини», або «я зрозумів, що помилявся», «я прийшов сюди сказати тобі, що тебе кохаю», або «ти гарніша, ніж будь-коли».

Зрештою я вирішив, що скажу тільки: «Привіт». Так ніби вона ніколи нікуди не від’їжджала. Так ніби від нашої розлуки минув лише один день, а не два роки, дев’ять місяців, одинадцять днів і одинадцять годин.

І вона повинна буде зрозуміти, що я змінився, поки мандрував тими місцями, де вона побувала і яких я ніколи не знав – і ніколи ними не цікавився. Я бачив клапоть просякнутої кров’ю тканини в руках жебрака, у руках молодих людей і відвідувачів одного паризького ресторану, у руках художника, у мого лікаря, у руках хлопця, який сказав мені, що бачить видіння й чує Голоси. Йдучи її слідами, я ліпше пізнав жінку, з якою одружився, і знову відкрив сенс свого життя, яке так змінилося і тепер знову мало змінитися.

Хоч я був одружений давно, проте ніколи по-справжньому свою дружину не знав: я створив таку собі «історію кохання», схожу на ту, які бачив у фільмах, про які читав у книжках, у журналах, дивився в різних телевізійних програмах. У моїй історії кохання було чимось таким, що зростало, досягало певного розміру, а потім треба було тільки підтримувати його живим, доглядати як рослину, поливати його вряди-годи, підрізати йому сухе листя. «Кохання» було також синонімом ніжності, безпеки, престижу, комфорту, успіху. «Кохання» перекладалося на усмішки, на такі слова, як «я тебе кохаю» або «я почуваюся щасливим, коли ти приходиш додому».

Але життя було набагато заплутанішим, ніж я собі уявляв: не раз, бувало, я кохав Естер палким коханням перед тим як перейти вулицю, та, коли досягав протилежного хідника, почував себе підневільним, засмученим через те, що зв’язав себе з кимось, мене опановувало божевільне бажання податися на пошуки нових пригод. Я думав: «Я вже її не кохаю». А коли кохання поверталося з не меншою силою, ніж раніш, мене охоплювали сумніви, і я казав собі: «Схоже, я просто звик».

Естер, можливо, навідували ті самі думки, й вона казала собі: «Що за дурниці, ми з ним щасливі», «Можемо так прожити й решту життя». Зрештою, вона читала ті самі книжки, бачила ті самі фільми, ті самі серіали по телебаченню, і хоч у жодному не говорилося про те, що кохання – це щось більше, ніж хепі-енд, чому не ставитися до себе з більшою толерантністю? Якби щоранку вона повторювала собі, що її задовольняє таке життя, то, безперечно, вона не тільки в це повірила б, а й зробила б так, що всі, хто нас оточував, у це повірили б.

Але вона думала інакше. Діяла інакше. Вона хотіла донести це й до мого розуміння, а я не зміг побачити, й мені треба було її втратити, аби зрозуміти: повернення втраченого – це мед, солодший за нові відчуття. І ось тепер я тут, іду по вулиці маленького села, сонного, холодного, я знову вирушив у подорож заради неї. Найміцніша нитка павутини, в якій я заплутався, – «усі історії кохання схожі між собою» – порвалася, коли мене підкинуло вгору мотоциклом.

У лікарні любов заговорила до мене: «Я або все, або ніщо. Я як вітер і не можу залетіти в той дім, де вікна й двері позачиняли».

Я відповів любові: «Але я відкритий для тебе!»

А вона мені сказала: «Вітер утворюється з повітря. Повітря існує у твоєму домі, але все там зачинено. Меблі вкриються порохом, вогкість зрештою зруйнує картини й покриє стіни плямами. Ти й далі дихатимеш, ти пізнаєш частину мене, але я не одна частина, я – Все, і цього ти не пізнаєш ніколи».