Пауло Коэльо - Заїр

Вітер почав стихати, дерева слухали те, що вона казала мені.

– Я чекала тебе, як Пенелопа чекала Одіссея, як Ромео – Джульєтту, як Беатриче – Данте. Порожнечу степу заповнювали спогади про тебе, ті хвилини, які ми прожили разом, країни, які ми відвідували, наші спільні радощі, наші суперечки і конфлікти. Потім я озирнулася назад, на той слід, який залишили мої кроки, й не побачила тебе.

Я дуже страждала. Я зрозуміла, що вирушила в дорогу, з якої не повертаються, й коли ми вирушаємо в таку подорож, нам залишається тільки йти вперед. Я пішла до кочовика, з яким познайомилася раніше, попросила, щоб він допоміг мені забути мою Персональну Історію, щоб відкрив мене для любові, яка присутня скрізь. Я стала вивчати з ним традицію Тенгрі. Одного дня я подивилася вбік і побачила цю любов віддзеркаленою в очах чоловіка; в очах художника на ім’я Дос.

Я не сказав нічого.

– Я була надто побита, не могла повірити, що для мене можливо закохатися знову. Він мені багато не говорив, лише навчив мене російської мови, й розповів мені, що в степах словом «синій» завжди описують небо, навіть якщо воно сіре, бо знають, що вгорі над хмарами воно синє. Він узяв мене за руку й допоміг мені піднятися за ті хмари. Він навчив мене полюбити себе, перш ніж полюбити його. Показав мені, що моє серце служить мені й служить Богові й не служить нікому іншому.

Він сказав мені, що моє минуле супроводжуватиме мене скрізь, але чим більше я звільнятимуся від подій і чим більше зосереджуватимуся на своїх емоціях, тим більше я розумітиму, що в теперішньому завжди є простір, неозорий як степ, який можна заповнити любов’ю та радістю життя.

І нарешті він пояснив мені, що страждання народжується тоді, коли ми хочемо, щоб інші любили нас так, як ми собі уявляємо, а не так як має виражати себе сама любов – вільно, непідвладна жодному контролю, ведучи нас своєю силою, не дозволяючи нам зупинитися.

Я підвів голову з її плеча й подивився на неї.

– І ти його кохаєш?

– Кохала.

– І далі кохаєш?

– Ти гадаєш, це можливо? Ти гадаєш, якби я кохала іншого чоловіка, то, знаючи, що ти приїдеш, я залишалася б тут?

– Думаю, що ні. Думаю ти протягом цілого ранку чекала, коли відчиняться двері.

– Тоді чому ти ставиш мені дурні запитання?

«Через невпевненість», – подумав я. Але було просто чудово, що вона знову намагалася знайти кохання.

– Я вагітна.

Я відчув, як світ обвалюється мені на голову, але це тривало лише секунду.

– Дос?

– Ні. Хтось такий, хто прийшов і відразу пішов.

Я засміявся, хоч серце мені стислося.

– У всякому разі, тобі нема чого робити тут, на самому краю світу, – сказав я.

– Це не край світу, – відповіла Естер, засміявшись.

– Але, мабуть, усе ж таки пора тобі повернутися до Парижа. Мені телефонували з твоєї редакції й запитували, чи я не знаю, де ти є. Вони хотіли, щоб ти приєдналася до одного з патрулів НАТО в Афганістані й зробила репортаж. Ти повинна відмовитися.

– Чому?

– Бо ти ж вагітна! Хочеш, щоб твоя дитина ще в лоні матері одержувала негативну енергію війни?

– Дитина? Ти гадаєш, дитина перешкодить мені працювати? І чого тобі зрештою турбуватись? Ти до цього не маєш ані найменшого стосунку.

– Не маю? Хіба не завдяки мені ти опинилася тут? Чи ти вважаєш, що це мало?

Вона дістала з кишені білої сукні просякнутий кров’ю клапоть тканини й подала мені зі слізьми на очах.

– Це тобі. Я вже знудьгувалася за нашими суперечками.

І після паузи додала:

– Попроси Михаїла, щоб він роздобув ще одного коня.

Я підвівся, взяв її за плечі й благословив так само, як Дос благословив мене.

Я написав «Заїр» тоді, коли здійснював власну паломницьку подорож по світу з січня до червня 2004 року. Книжку я писав частинами – у Парижі, у Сен-Мартені (Франція), Мадриді, Барселоні (Іспанія), Амстердамі (Голландія), на автостраді (Бельгія), в Алмати й у степу (Казахстан).

Я хочу подякувати своїм французьким видавцям, Анні й Алену Кар’єр, які ознайомили мене з усіма французькими законами, про які згадується в цій книжці.

Першу згадку про Банк Послуг я знайшов у книжці Тома Вулфа «Вогнище гордині». Книжка, яку читала Естер і в якій розповідається історія про Фрица й Ганса в Токіо, належить перу Деніела Квіна й називається «Ізмаїл». Містика, про якого згадує Марі, говорячи про важливість пильнувати, звуть Кенан Рифай. Більшість балачок «племені» в Парижі були підказані мені юнаками й дівчатами, що належали до схожих груп у Парижі. Деякі помістили свої тексти в Інтернеті, але визначити авторство там неможливо.