Пауло Коэльо - Заїр

Я побачив, як мої меблі вкриваються порохом, як картини загниваються через вогкість, і в мене не було іншого виходу, як відчинити вікна й двері. Коли я це зробив, вітер повимітав усе. Я хотів зберегти свою пам’ять, захистити те, що добував із такими зусиллями, але все зникло, і я залишився порожній як степ.

Я знову зрозумів, чому Естер вирішила піти сюди: порожній, як степ.

А що я залишився порожній, то вітер, який сюди залетів приніс речі нові, приніс звуки, яких я ніколи не чув, людей, із якими я ніколи не розмовляв. Мене знову опанував колишній ентузіазм, бо я звільнився від своєї Персональної Історії, зруйнував фактор примирення, відкрив, що я чоловік, спроможний благословляти інших так само, як кочовики й чаклуни степу благословляли подібних до себе. Я відкрив, що я набагато кращий, аніж сам думав про себе, й наділений набагато більшими спроможностями, і що вік впливає лише на тих, хто ніколи не мав мужності виміряти довжину своїх власних кроків.

Одного дня, завдяки своїй дружині, я здійснив тривалу паломницьку подорож, щоб зустрітися зі своєю мрією. Багато років по тому та сама жінка примусила мене вирушити в нову подорож, цього разу, щоб зустрітися з чоловіком, який загубив свій шлях.

А зараз я думаю про все що завгодно – окрім справді важливих речей: подумки мугикаю якусь мелодію, запитую в себе, чому тут ніде не стоять припарковані автомобілі, помічаю, що мій черевик тисне, а годинник досі показує європейський час.

І все це тому, що жінка, моя дружина, мій провідник у житті і моя любов перебуває за кілька кроків від мене; будь-яка подія, будь-яка подробиця допомагають мені втекти від реальності, яку я так шукав і перед якою так боюся постати.

Сідаю на одну з приступок ґанку, закурюю сигарету. А чи не повернутися мені до Франції? Я вже прибув туди, куди хотів, навіщо йти далі?

Підводжуся, ноги мені тремтять. Замість повернути назад, обтрушую, як можу, пісок з одягу та з обличчя, кладу долоню на ручку дверей і заходжу.

Х оч я й знаю, що можу навіки втратити жінку, яку кохаю, а проте мені треба використати всю ту благодать, яку Бог дарує мені сьогодні. Благодать не можна приберегти на майбутнє. Не існує такого банку, куди її можна було б покласти під великі відсотки, щоб потім використати, коли ти будеш у мирі із самим собою. Якщо я не скористаюся з цієї благодаті сьогодні, то втрачу її безповоротно.

Бог знає, що ми митці життя. Одного дня він дає нам у руки молоток скульптора, другого дня – пензлі й фарбу, щоб ми намалювали картину, або папір і ручку для письма. Але ніхто ніколи не зможе написати молотком картину або пензлем вирізьбити скульптуру. Проте, попри всі труднощі, я повинен прийняти маленькі благословення сьогоднішнього дня, бо хоч я і страждаю, але день чудовий, сонце сяє, діти співають на вулиці. Лише так я зможу подолати свій біль і перебудувати своє життя.

Кімната залита сонячним світлом. Вона підводить погляд, коли я заходжу, усміхається й читає далі «Час шматувати, час зшивати» для жінок і дітей, що сидять на підлозі, обкладені барвистими тканинами. Щоразу, коли Естер робить паузу, вони повторюють уривок, не відриваючи очей від своєї праці.

Я відчуваю клубок у горлі, насилу втримуюся, щоб не заплакати й від тієї хвилини не відчуваю більше нічого. Я стою й дивлюся на цю сцену, слухаючи свої слова на її губах, оточений кольорами, світлом, людьми, цілком зосередженими на тому, що вони роблять.

І зрештою, як сказав один перський мудрець, любов – це хвороба, від якої ніхто не спроможний вилікуватися. Той, на кого вона напала, й не намагається боронитися, а хто страждає, не хоче лікуватися.

Естер згорнула книжку. Люди підвели погляди й подивились на мене.

– Я піду прогулятися з другом, який щойно прибув, – сказала вона, звертаючись до гурту. – Сьогоднішній урок закінчено.

Усі засміялися і привіталися зі мною. Вона підійшла до мене, поцілувала в щоку, взяла під руку, і ми вийшли.

– Привіт, – сказав я.

– Я чекала на тебе, – відповіла вона.

Я обняв її, поклав голову їй на плече й заплакав. Вона скуйовдила мені волосся і з того, як вона доторкалася до мене, я зрозумів те, чого не хотів розуміти, прийняв те, чого не хотів приймати.

– Я чекала тебе по-різному, – сказала вона, побачивши, що сльози вже не котяться рясно. – Як жінка, опанована розпачем, яка знає, що чоловік ніколи не розумів її вчинків, ніколи сюди не приїде, а тому треба сідати на літак і повертатися, щоб після наступної кризи знову втекти і знову повернутися, знову втекти і знову повернутися…