Пауло Коэльо - Переможець завжди самотнiй

Та Джибсон уриває її через дві хвилини:

— Чудово, але ми все це вже знаємо з твоєї творчої автобіографії. Чому ти не розкажеш щось про себе?

На ці слова у неї всередині падає якийсь внутрішній бар’єр, і, замість запанікувати, вона тепер говорить твердо й набагато спокійнішим голосом:

— Я лиш одна з тих мільйонів дівчат у світі, які завжди мріють опинитися на цій яхті, дивитися на море й говорити про можливість працювати принаймні з одним із вас. І я, і ви про це знаємо. Тому, думаю, хоч би що я вам розповіла чи сказала, це навряд чи щось змінить. Одружена я чи ні? Звичайно, ні. І як кожна неодружена жінка, я маю коханого, що тепер чекає на мене в Чикаго і мріє, щоб нічого в мене не вийшло.

Обидва її співрозмовники засміялися. Це допомогло їй ще більше розслабитися.

— Я маю намір боротися до кінця, хоч і знаю, що перебуваю на межі своїх можливостей, адже мій вік створює проблеми для тих, хто править в кіноіндустрії. Я знаю, що є багато дівчат, наділених не меншим, а може, й більшим талантом, ніж я. Але мене обрали, сама не знаю чому, і нехай буде що буде. Можливо, це мій останній шанс, і можливо, те, що я зараз кажу, буде мені на шкоду, але я не маю вибору. Протягом усього свого життя я уявляла собі таку хвилину, як ця; уявляла, як беру участь у пробах, як мене обирають і я зможу працювати зі справжніми професіоналами. І така хвилина для мене настала. І якщо навіть ця зустріч закінчиться нічим, якщо я повернуся додому з порожніми руками, я принаймні знатиму, що в мене є ті якості, завдяки яким я змогла сюди потрапити: наполегливість і твердість у досягненні поставленої перед собою мети.

Я собі найбільший друг і найбільший ворог. Перед тим як сюди прийти, я думала, що не заслуговую на це, що неспроможна виправдати ті сподівання, які покладають на мене, і що люди, які мене обрали, припустилися помилки. Проте водночас друга частина моєї душі твердила: мене винагородили за мою наполегливість, за те, що, зробивши свій вибір, я не звернула з обраного шляху й боролася до кінця.

Вона відвела очі від тих двох, що її слухали, бо її раптом опанувало невтримне бажання заплакати, але вона доклала всіх зусиль, щоб стриматися, щоб її не звинуватили, ніби вона вдалася до емоційного шантажу, а простіше кажучи, хоче, щоб її пожаліли. Співчутливий голос актора-зірки урвав мовчанку.

— Як і в будь-якій іншій галузі, ми також маємо чесних людей, які високо цінують справжні професійні здібності. Саме тому я сьогодні тут. З нашим режисером було так само.

Він теж був у такій ситуації, у якій сьогодні перебуваєш ти. Тому ми знаємо, що ти відчуваєш.

Усе її життя аж до цієї хвилини промайнуло перед її очима. Усі ті роки, коли вона шукала й не знаходила, коли стукала в усі двері й жодні перед нею не відчинилися, коли просила й не чула жодного слова у відповідь — тільки байдужість, так ніби її й не існувало на світі. Пригадалися їй усі ті «ні», які вона почула, коли до когось принаймні доходило, що вона все ж таки жива людина й заслуговує бодай на якусь відповідь.

«Мені не можна плакати».

Пригадалися їй усі ті люди, які переконували її, що вона ганяється за недосяжною мрією, і які тепер, якщо все закінчиться для неї добре, скажуть: «Я завжди знав (або знала), що в тебе є талант!» Губи їй затремтіли: здавалося, з її серця тепер вихопилися назовні всі досі приховані там почуття. Але вона рада, що їй вистачило мужності показати себе по-людському слабкою, і це спричинило великі переміни в її душі. Якби Джибсон тепер розкаявся у своєму виборі, вона змогла б повернутися в човні на берег без смутку й жалю: адже в найнапруженішу мить боротьби вона виявила мужність.

Вона залежить від інших. Їй було нелегко засвоїти цю науку, але зрештою вона зрозуміла, що залежить від інших. Вона знала людей, які пишалися своєю емоційною незалежністю, хоч насправді були такими самими слабкими, як і вона, нишком плакали й ніколи ні в кого не просили допомоги. Вони вірили в неписане правило, яке стверджує, що «світ існує для сильних», у ньому «виживають лише найздібніші та найпристосованіші». Якби справді було так, то людські створіння ніколи не існували б, тому що вони належать до істот, які потребують опіки й захисту протягом тривалого періоду. Її батько одного разу сказав, що людина набуває певної спроможності виживати лише на дев’ятому році свого життя, тоді як жирафа стає життєспроможною вже через п’ять годин після свого народження, а бджола стає незалежною вже через п’ять хвилин.