Пауло Коэльо - Переможець завжди самотнiй

Каннський фестиваль — це насамперед фестиваль кіно, а не фестиваль моди!

Хоч розкіш і гламур тут насамперед упадають в око, справжньою душею фестивалю є велетенський ринок кіноіндустрії: продавці та покупці з усього світу зустрічаються тут, щоб обмінятися готовими продуктами, інвестиціями, ідеями. У середньому в місті щодня укладається чотириста оборудок — у більшості випадків це відбувається в помешканнях, винайнятих на період кінофестивалю, де люди незручно розташовуються навколо ліжок, нарікають на духоту та вимагають мінеральної води й особливої до себе уваги, внаслідок чого в тих, хто пропонує свою продукцію, нерви напружені до краю, а на обличчі застигає крижана усмішка. Їм доводиться погоджуватися на все, піддаватися на будь-які провокації, бо їм надзвичайно важливо показати те, над чим вони трудилися іноді протягом багатьох років.

А тим часом поки ці 4800 нових фільмів нігтями й зубами чіпляються за свій шанс вибратися з тісної кімнати готелю на широкий простір, до широкої публіки, у зали справжніх кінотеатрів, світ мрій починає рухатися в протилежний бік: на арену подій виходять нові технології; стомлені тяжкою працею, гублячи впевненість у завтрашньому дні, люди втрачають бажання виходити з дому й воліють дивитися кабельне телебачення, яке за суто символічну плату показує по п’ятсот фільмів на добу.

А ще гірше те, що Інтернет сьогодні дає змогу кожному уявити себе кінорежисером. На спеціальних сайтах можна побачити немовлят, які роблять свої перші кроки, чоловіків і жінок, яким стинають голови на війні, жінок, що виставляють свої оголені принади тільки для того, щоб хтось перед екраном телевізора пережив у самотині радість сексуальної втіхи, людей, які замерзають десь у полярній кризі, справжні катастрофи, спортивні змагання, виставки мод, сцени, зняті прихованими камерами, що виставляють випадкових перехожих у кумедному, а часто й вельми непривабливому світлі.

Звичайно, не всі люди сидять удома. Проте вони воліють витрачати гроші на ресторани та вишуканий одяг, бо все інше вони можуть знайти на екранах своїх телевізорів або комп’ютерів.

Фільми. У далекому минулому залишився той час, коли всім були відомі імена великих переможців, яким діставалася «Золота пальмова віть». Тепер навіть багато з тих, хто бере участь у фестивалі, якби їх запитати, певно, не відразу пригадали б назву фільму, що переміг торік. «Фільм якогось румунського режисера», — сказав би один. «Ні, я точно пам’ятаю, то був німець», — заперечив би інший. Потім обидва нишком зазирнули б у каталог і відкрили б, що переміг італієць, чий фільм демонструвався лише для обраної публіки.

Кінотеатри, які колись вистояли в нещадній конкуренції з відеосалонами, тепер, схоже, знову увійшли в стадію занепаду — вони майже неспроможні змагатися з фільмами, записаними на дисках DVD, що безкоштовно додаються до куплених журналів, з Інтернетом, із піратством, від якого нема порятунку. Така ситуація примушує кінопрокат удаватися до варварських методів: коли якась кіностудія вважає, що випуск у прокат нового фільму обходиться їй надто дорого, вона вимагає, шоб його водночас демонстрували в максимальній кількості залів, майже не залишаючи місця для реалізації будь-яких нових задумів у галузі кіно.

А ті нечисленні авантюристи, що наважуються піти на ризик, знехтувавши вкрай несприятливі обставини, надто пізно відкривають, що не досить мати на руках якісний продукт. Для того щоб їхній фільм вийшов на екрани найбільших світових столиць, необхідно витратити величезні кошти на його рекламу та пропаганду: оплатити цілі сторінки в газетах і журналах, організувати безліч прийомів, прес-конференцій, рекламних подорожей, орендувати зали для зустрічей із публікою з усе дорожчим обладнанням, розв’язувати проблему робочої сили, набирати яку стає дедалі важче. А над усім стоїть проблема з проблем: знайти дистриб’ютора, який би погодився фінансувати всі заходи, необхідні для того, щоб випустити вже готовий продукт в успішний прокат.

Та навіть за таких не вельми сприятливих обставин щороку відновлюється паломництво з місця на місце, призначаються дати показів, і на сцену виходить Суперклас, який менш за все цікавиться тим, щó відбувається на екрані, телевізійні компанії, готові заплатити лише десяту частку справедливої ціни за те, щоб «надати честь» тому або тому режисерові й показати результати його трудів на телевізійному екрані, лунають прохання чи навіть вимоги переробити матеріал у такий спосіб, щоб не образити почуття батьків і матерів родин, вимоги переглянути всю режисуру фільму, обіцянки (які виконуються далеко не завжди), що в тому випадку, коли режисер погодиться кардинально змінити сценарій і висвітлити якусь певну тему, вони підпишуть із ним контракт наступного року.